Єрусалим на горах

У десятому альбомі — конструкції і деталі дерев'яного моста через Золоту Липу; цього моста вже давно нема, на його місці збудували бетонний, але я встиг змалювати кожну дошку, балку, стовпець, спосіб їх кріплення; були ще майстри, які пам'ятали їх назви. Наприклад, поруччя називалося у нас «обіпрець», настил із дощок — «покотило», правий і лівий бруси, які кріпилися шрубами на «покотилі», хтось влучно назвав «відбийколо»: у своїх альбомах, добродію Бережане, я не пробував щось гам художньо фантазувати, змальсву вати річ чи будівлю «на загал», меч іамальовки завжди точні, вони мають свою адресу, назву й навіть приблизний вік.
Очевидно, за один вечір і за один присід мій гість не міі охопити усього, що було в моїх альбомах намальовано, пізніше, протягом літа, поки він працював у Святому Дусі, приходив до моєї «голуб'ятні», заривався в альбоми, щось собі з них замальовував, а щось — записував і, по суті, відкривав для себе, воскрешав для себе — чим я дуже тішуся — той світ, який відійшов у небуття, відплив у безмір часу й більше не повернеться; це було, певно, згадування минулого… згадування, може. дитинства, бо ці речі колись і його обступали: це йому було потрібне для душі, для того, щоб збагатитися і помудріти; він казав мені згодом, що йому потрібний галицькою різьбою мережаний хрест (липа жовта, немов слонова кість), і потрібна присадкувата капличка на цвинтарі серед буяння дерев, і навіть потрібне таке просте слово, як «драпачка». котре щвним чином нагадало йому маму, яка в далекій далечині на тоці в стодолі на простеленій старій вереті дерев'яною зубастою драпачкою, яку притримує ногою, «драпає» льон: обриває коробочки насіння, бо на відміну від конопель льон не можна було молотити, насіння його розплющувалося під биленем: і це колюче, зубасте слово «драпачка» виводило його душу на майовий дощ… і душа мистецька стовбичила перед намальованим на білому папері простим знаряддям і м'якла, і добріла, і глибшала…
Бережан якось у цьому мені при знався, але я ані не загордився своєю немарною працею, ані не здивувався Бережановій сповіді — це було мені зрозуміло; це йому було потрібно, бо ж не вродить нічого без майового дощу.
Та признання Бережанове станеться трохи пізніше, коли осінь сяде прясти павутиння, а сьогоднішнього косарського вечора Бережан ще не може повірити, що я сам один нагромадив таку гору роботи, і ніяк не хочеться йому вірити… а може. було йому трохи страшно й заздрісне, бо аж відхилився від стола, від моїх альбомів і спитав трохи скептично; скептнзм скрипнув сухо.
— Господи, — і здвигнув Бережан плечима, — нащо вам, Вербеню, цього усього, га? Зорано поле, а камінь на камені, — зітхнув.
Мені не сподобалося його питання: тенькнуло мені в голові: невже мистець моїх зусиль не розуміє… чи мо' й справді нікому мої альбоми не потрібні… каміння якесь неврожайне, поле, яке не викине колоса ні сьогодні, ні завтра? Одначе чи я розраховував на когось. на громадську потребу?
— Чого ж, — відповів я йому, заспокоївшись. — Усе це потрібне насамперед мені й ще моїм дітям. Хіба цього мало? Я собі думаю: без цього, що тут намальоване, власне без тих днів і років… го-го, не одного року, поки я малював, не зміг би набутися в житті, як на весіллі. Ми щойно про це говорили, що ні?
Художник мені не вірив.
— Але ж є фотоапарат. Цок — готово. Секунда. Мить. Нащо мозолити себе ручкою?
Чи він перший про це говорив? Чи мало цікавих і скептичних тупцювали за моїми плечима, коли я штрихував дзвіницю чи руїни корчми з передминулого століття… чи мало радили: цок — і фотографія готова. Тим цікавим і скептичним я не відповідав, то марна робота, а Бережанові пояснив:
— Фотоапарат — німа ніч, йому байдуже, що фотографувати — церкву чи орендарську корчму. Мені ж малювати не однаково: коло церкви молюся, а перед корчмою плачу, перед її порогом спорохнявілим земля, певно, ствердла від пролитих доль. Розумієте? — Я боявся пишноти в словах, одначе докінчив. — Коли малюю… в пальцях моїх б'ється серце, так близько моє серце до хреста, що на дірявому куполі і близько до мальованої криниці.
— Коли ви встигаєте, Вербеню? — Бережан все ще сумнівався.
— День, як море, — відповів я. — Вставав у неділю або у свято рано, пакував у мотоциклетну коляску (а потім у старий «Москвич») жінку з дітлахами і рушав на села і в міста. Коли рано встаєш — багато встигаєш. Що, може, ні?
Він міряв мене очима… міряв, певно, мої дні і роботи.
5
Котрогось вечора, будучи в голуб'ятні, Бережан знову навернув нашу розмову про книжки, про гуртове читання в зимові вечори історичної повісті Андрія Чайковського, про мою розбуджену книжками душу, яка настановила собі зробитися письменником.
— Що ж далі, Вербеню, було? — брав мене Бережан за руку й заглядав ув вічі, і світилось ув його очах людське співчуття. — Боже, мій Боже, — хитав він головою, — душа хлоп'яча прокинулася, як бриндушка вибухла білим цвітом, а навколо ні промінчика, щоб не осліпнути в пітьмі. Тільки вила й гній… тільки… — він жалів мене запізнілим, але щирим жалем.
— Ну, чого аж так сліпно, аж так погноєнно, — промовив я, зворушений його жалем. — Це так нині пишуть ті, які виставляють себе за мудрих вчителів, за мойсеїв із Москви, що в тридцять дев'ятому засвітили нам світло, бо нібито тут панувала суцільна ніч і чавкала її пітьма, як болото в чоботі. Інша річ, Майстре, що мойсеї потім тотими свічками припалювали нам у криміналах п'яти, але це, правда, з іншого євангелія. Насправді ж так не діялося, не чавкала ніч, як болото в чоботі, бо якби була тут правда, то хіба б ми вижили, хіба б ми не подуріли, не осліпли, не перехрестилися б на поляків, на швабів чи на румунів, бо нас гнули в ці сусідські каблуки, бо хіба в пітьмі ми всі не стаємо чорними?
В читальні, в «Просвіті» була бібліотека — я її швидко проковтнув, потім нипав по селу з торбиною і випитував у людей книжки для читання. Робив це переважно у неділю, коли ґазда з ґаздинею приходили з церкви, і не на вибір робив, а брав конкретну вулицю і ходив хата від хати. Я боявся, що на котрійсь вулиці, в якійсь хатчині причаїлася особлива книжка, і коли я котрусь халупу випадково обмину, то цю книжку ніколи не буду бачити, не прочитаю її, навіть не торкнуся до неї.
Я цоркав клямкою, ставав біля порога, чемно вітався з ґаздами молодими, а старих — цілував за звичаєм у руку й питав, чи нема у них у хаті якогось друку; я, чуєте, Майстре, розпитував ґазду про книжки, а очі мої, як шпаркуваті злодії, бігали й нишпорили по столі, по лавицях, зазирали на піч й на припічок… очі шукали причаєних книжок. І що, гадаєте, їх не було? Рідко в якій хаті нічого мені не позичали, а так переважно я розживався або книжкою, або часописом, або скриптурами, тобто зошитами, де були бозна-ким і коли переписані старі співанки й коляди.
Різна це була духовна пожива, нерівнозначна, овес, перемішаний з половою: книжки, про які тепер кажуть, що вони художні, видання отців Василіан із Жовкви, євангелицькі брошури американського друку, писання Донцова і Леніна, календарі й книжки пожиточні, що їх видавали в Коломиї, збірники казок і несподівано траплялися розрізнені томи Михайла Грушевського або «Записки Наукового товариства імені Шевченка».
Я, на жаль, не розпитував, не доріс до таких питань, якими шляхами ці книжки під сільські стріхи примандрували, як вони пережили війну, пацифікацію; деякі з них були новенькими, шанованими, схоронені за образами й самі, мабуть, до святих образів прирівняні, а більшість — обшмулені по краях, просякнуті жовтизною часу або ж поплямовані рудизною — гейби кров'ю. Та якими би мучениками книжки не виглядали, все ж таки у сільських хатах вони жили разом із людьми, чогось людей вчили, від чогось застерігали, когось проклинали або й труїли трутизною — і разом із людьми вмирали.
— Ви читали їх без розбору… без системи? — запитав мене Бережан. Ні, він таки був смішний, цей львівський художник. Я нагадаю: вікова різниця між нами десь на десять років, а це, виявляється, цілий океан часу, прірва, береги океану начебто чимсь схожі між собою і водночас — відмінні. Я колись був на Чортовій горі, це недалеко від Черчена в маленькому заповіднику, де ростуть трави, яких давним-давно нема на навколишніх лугах, і лише на горі вони збереглися з-перед тисячоліття. Очевидно, я теж родом із тієї гори, тому Бережан задавав мені наївні питання.