Єрусалим на горах

— Ну-ну, — запротестувала Одарка Пилипівна, — не треба так. Чи комусь я потрібна? — Голос мала глибокий, чистий. — Та й чи приїхала я до ворогів? Находжусь на Україні, на рідній землі, а не на окупованій території.
— Находитесь, Одарко Пилипівно, на території бандитській, — відрізав Ступа. — І тут усякі-такі „нєжності“, вибачайте, кобилі під хвіст. Тут панує наказ, автомат і граната, бо в кожному… так, у кожному тут сидить бандит. — Ступа промовляв пристрасно, як це він робив на читальняній сцені; сказане було адресоване виключно для мене; Ступа свердлив мене очима. Він ненавидів мене смертельно й ненависті своєї не приховував.
— Я не сказав би, що десь є землі, які родять виключно одних героїв, або ж навпаки — одних лише бандитів, — відповів я Ступі, незважаючи на його сердитість.
Я намагався наперед вгадати, що потрібно цій гордій і владній жінці у нашому селі, що вона тут шукає. З її обличчя однак нічого не можна було вичитати, окрім хіба відкритої цікавості: вона пильно попасала зором то мене, то убогий мій кабінет із самотнім Сталіним на стіні, то припадала до вікна… а за вікном сіявся дрібно жовтневий дощ і зрідка, немов осінь конала в конвульсіях, бився об шибки вітер. Очевидно, приїжджій цій жінці і земля наша, і директор школи, і сірий осінній дощ, і Сталін на сірій стіні не припали до вподоби, бо цікавість поступово поступалася апатії, вона зітхнула й сіла втомлено на стілець.
— Хоч… із товаришем Ступою не можна не погодитись. Якщо тут панує закон кулі й гранати, то, звісна річ, небезпека на нас чатує. На вашому місці, — це я вже адресував оперові, — я таки не залишив би Одарку Пилипівну без автоматчиків. Легше сказати мені; спалю село, якщо з нею щось станеться.
— Шо зі мною тут, у Горопахах, може страшнішого трапитися після того, що вже трапилося, — обізвалася жінка і її очі зволожилися сльозами. — Нічого я вже не боюся… і смерті — теж, — зітхнула. — Тому обійдуся без охорони, без автоматів. — Підвела голову й стрельнула гнівливо оком на Ступу. — Я тут перебуду день-два.
— Дивіться самі, — знітився мимохіть опер. — Мені наказано… я відповідаю за вашу безпеку перед районним начальством.
— Так, я знаю, — відповіла Одарка Пилипівна, — але я маю намір ближче зійтися з людьми, поговорити з селом, в якому вбито мого Сашка. Хочу побачити те місце, де він упав. Ви мене розумієте, товаришу капітан?
Тільки тепер розвиднілося мені, з чим приїхала до наших Горопах ця стара жінка; тільки тепер, як човник на каламутному озері, припливло її прізвище до імені бравого сержанта Сашка Козаченка… припливло, поєдналося, зблиснуло… ні, вибухло вирвою: то Сашко Козаченко її син?
У Горопахах, у навколишніх полях і лісах, у потаємних схронах, на підпільних стежках не було, мабуть, людини, яка не знала б Сашка Козаченка — писаного красеня, який, мов вірний собака, скрізь і всюди супроводжував товариша Ступу. Одні його побоювалися, другі — лаштували на нього засідки, треті його обминали, дівчата й молодиці потаємно у нього закохувалися, дарма, що був енкаведистом; високий, чорнявий, тонкий у талії жартун, який любив зачіпати на вулиці старого й малого, не міг не впасти жінкам в око. Хоч був тільки сержантом, але носив офіцерський пасок із зіркою та портупеєю через груди, порипував також офіцерськими чобітьми. Взимку ходив у зручній фуфайці, замість вушанки — носив кубанку з червоним денцем. Видно, вояка був із нього справний, у тилах і смершах різних не огинався, бо на грудях носив цілий іконостас медалей та орденів. Зрештою, всі в Горопахах знали, що Сашко Козаченко — отой красень у кубанці, був воякою відважним, тому товариш Ступа почувався за його плечима, як за фортечною стіною. Дивно тільки було те, що відчайдушний жартун Козаченко тримається знавіснілого опера, який жив люто, із заціпленими зубами, немов воша кожуха. Єднала їх, певно, самогонка: обидва любили випити, рідко коли я бачив сержанта в кубанці не напідпитку. Він інколи заходив до школи, розповідав… так, пам'ятаю, розповідав, що у нього мама теж учителька, вона й його підмовляла на педагогічну працю, але він змалку товкся коло тракторів і сівалок, була йому мила хліборобська робота… милі поле, сонце, вітер, пісня.
— Чому „була“? — запитував якось його. Він сидів на табуретці перед столом і час від часу пильно позирав на вікна й на двері; він начебто ждав на когось, що мав появитися на порозі за вікном і був готовий зустріти чергою з німецького „шмайсера“ — невеликого зручного автомата, який завжди тримав дулом униз у правій руці… він завжди був готовий до стрілу. — Врешті-решт, — продовжував я, — колись закінчиться на цій землі війна. І тоді зможете повернутися в свої степи… і тоді зможете знову сісти на трактор.
— Я того не дочекаю, — мовив він весело. Чорнявий чуб висмикнувся з-під кубанки. Очі сміялися… він пробував насміхатися з того, що говорив. — Уб'ють мене. Передчуваю, — і знову засміявся.
Насміхався з власної смерті?
— Якщо передчуваєте, то чого разом із Ступою воюєте на цій землі? — запитував я його. Мені подобався цей мужній чоловік, який ходив поміж смертями, знаючи, що власна смерть чатує на нього на котромусь перехресті.
— Не в Ступі річ, Северине Петровичу, — відповів він. — Річ у мені… Може, я задався метою утверджувати автоматом добро? Отут! Тому й воюю за це добро. Може, це партія, до якої я вступив на фронті, наказує мені: „Воюй, Козаченку, проти моїх ворогів проти буржуазних націоналістів, проти тих, які хочуть, щоб в Галичині далі були хлопи й пани“. Може, я сповнюю свій військовий обов'язок… сповняю наказ, стріляю, воюю так, як велить мені військова присяга? А може, мені сподобалося перебувати отак на цій землі: притиснути десь у куті дівчину, випити, зціпити в кулаку власний страх і летіти наосліп на бандерівські кулі? А ще, може, я озвірів на війні… солодко мені пахне людська кровця?
Було мені страшно слухати Козаченка, який власне й не знав, в ім'я чого він воює в Горопахах; і було мені шкода Козаченка, який не знав свого призначення, зате знав свою приреченість.
Як і завжди, так і того разу я добув із директорського мого стола пляшку самогону, цибулину й шмат солонини… цей провіант завжди був в мене припасений; ми пили з ним і закусували, бо власне, не для розмов забігав Козаченко до школи… забігав сердега, як сам колись, казав, щоб погасити спрагу; я не жалів йому горілки, я чомусь сподівався, що колись, напившись, він. признається, що палить його сумління, що ночами не дають йому спокою душі людей, яких він згубив у перестрілках на полях, в лісах, в будинках, що горіли… людей, яких порозривав у криївках гранатами.
Але він мовчав: цідив горілку й оповідав анекдоти, або ж добродушно посмішковувався із Ступи, чи наспівував щось, або вичитував два-три абзаци з маминого листа, що прийшов із Черкащини, або ж сумував через те, що вже сьогодні не може кинути автомата й сісти за важелі трактора.
І завжди засиджувався у школі недовго; зривався з місця і, пускаючи поперед себе дуло „шмайсера“, вибігав на поріг; за порогом розмови, думки й сумніви миналися — там тривала війна. Котрогось разу по ньому, як він тільки-но зачинив шкільну хвіртку, вдарив кулемет. Сашко впав за ясен; перестрілка спалахнула, як суха солома, і хто знає, чи не знайшов би Козаченко свою смерть ще тоді, якби на виручку не прилетів із енкаведистами опер Ступа.
Одарка Пилипівна ловила кожне слово, що було мовлене чи мною, чи моєю дружиною, чи кимось із учителів, і, здавалося, у кожному почутому слові оживав образ її сина.
Ніхто з нас не говорив про Сашка Козаченка нічого лихого, ми всі ніби змовились і забули, що він, немов мисливський пес, винюхував стежки, що лучили повстанське підпілля з селом, а якщо натрапляв на стежку, то залягав, мов звір, у засідку, або ходив, хитруючи, колами, або підсилав зрадників; і кожна його операція — це перестрілки, бої, смерті в полі та в криївках, пожежі, арешти, виселення в Сибір.
Ні, ніхто із нас у школі, в моєму кабінеті не обмовлювався перед матір'ю, що її син напастував дівчат і молодиць, і, п'яним будучи, вривався до першої-ліпшої хати і вимагав самогону, а хто противився, то сипав із автомата по образах або ж по вікнах. В Палати Перепілки пустив чергу поза комин на піч, де нишкли перепуджені діти, щастя, що їх не зачепило, тільки старшенький Іванко почав зі страху заїкатися.