Єрусалим на горах
Ні, попервах усього цього Одарці Пилипівні ми не могли оповісти, навіщо кервавити мамине серце, адже не виховувала вона його на лютого, веселого й п'яного вояцюру… виховувала, мабуть, таки на чесного хлібороба, і тішилася, що любив землю, що любив пісні: він, певно, отаким розспіваним, щирим і простакуватим парубійком жив у її серці, ми це відчули й зрозуміли з її оповідей; ми це вичитали з сумовитих її очей. Одарка Пилипівна, стоячи коло вікна у моєму кабінеті, напевно таким же добрим і розспіваним бачила його на нашій сільській розмоклій вулиці, чула його кроки, його сміх, і ще, мабуть, почула постріл, посвист кулі, котра вдарила в саме серце синового сміху й синової пісні; вона припала лицем до заплаканого вікна й, певно, уявила, як упав її син, бо схлипнула утробно й, враз отямившись, глянула на нас похмуро… глянула на нас гейби аж принишклих, і спитала глухо:
— То защо ж мого Сашка було тут вбито? Самі ж кажете: був веселий і красивий. Я ще додам: був добрим мій син. І вам, западенцям, жадав добра… ми ж бо вас, братів рідних, визволили з-під фашистів. Сашко писав мені: „Мамо, будую у Западенції нове щасливе життя“. А ви в будівничого кулю. Так?
І вже не було в її погляді суму, зблиснув різко подив, змішаний із гнівом; жінка очима нас обпікала: „Гей, та як ви могли визволителя й будівничого нового життя стерти з світу?!“
Ми мовчали, як німе каміння.
Зрештою, я був готовий відповісти, сказати щось гостре, маю пирскуватий характер, але моя Ірина поглядом просила пожаліти бідну жінку, вона ж бо нічого не знає про наших „визволителів“… вона ж бо своєму синові вірила… синові, який писав про свою будівничу місію… і до того ж, чоловіче добрий, хіба ти геть забув… уже твої власні рани порубцювалися… уже ти не пам'ятаєш, як я виплакувала за нашим Романом цілі нночі? Будь милосердним, чоловіче.
Одарка Пилипівна забагла побувати в класах, послухати, як ідуть уроки, поговорити з школяриками; вона не могла поїхати на свою Вкраїну, не пояснивши самій собі: що за люди, оці западенці, котрі вистрілюють своїх доброчинів? Як вони вчать своїх дітей… і на кого вчать? (Господи, невже змалку привчають дітей до автомата?)
Цікавого у нашій школі нічого не було: обшарпані стіни, жолубкувата підлога, довжелезні, ще передвоєнні або ще й з австрійських часів лавки, густо карбовані іменами, хрестиками, а подекуди й сороміцькими словами; обережні вчителі, які повсякчас озираються на задні колеса: вдень інспектор із райвно в супроводі автоматника ревізує школу, то сам Ступа сидить на уроці з кулеметом на грудях, то ще когось дідько принесе, вечір западе — лісові хлопці заходять і запитують: а чого ти, пане вчителю, навчаєш нашу дітвору? Учиш добра? Зла? Підлабузництва? Отруюєш їм душі? Чи обмиваєш їх душі від лепу брехні? Якщо обмиваєш бодай одним словом, то проститься тобі.
А якщо купаєш їх у брехні, то… Свят-свят!!!
Одарка Пилипівна на ніщо в нашій школі не звертала уваги, окрім, мабуть, портретів Шевченка, що висіли в кожному класі, бо навіть зупинилася й притишено мене спитала:
— Чи маєте на це дозвіл?
Я відповів, що Шевченко живе в нашій школі ще з-перед воєнних польських часів, то лише в директорському кабінеті портрети міняються. Влада приходить і відходить, а Шевченко залишається посеред дітей, і хіба потрібно для цього якогось дозволу?
Очевидно, в її школі на Черкащині було інакше, проте, вона нічого не сказала, лише ще раз глипнула на Шевченка, потім ковзнула поглядом на дітлахів — п'ятикласників, які стояли, очікуючи, як це прийнято, дозволу сісти; діти зиркали на неї стривожено, зпідлоба. Одарка Пилипівна напевно відчувала, як її обпікали холодом дитячі очі; діти не чекали нічого доброго від „чужої“, вони тривожилися за свою вчительку-„українку“ Віру Кожухівську й за свого директора, пам'ятаючи, що після відвідин „чужих“ із району чи опера Ступи в школі завжди починалася якась „кампанія“ — то примушували записуватися в піонери або й у комсомольці, то готувати свято „Золотого вересня“ — золотого возз'єднання, то алярмове скликали батьківські збори й забороняли посилати дітей до церкви і навчати їх молитов, то знову ж примушували школярів розносити по хатах енкаведистські звернення до „учасників бандитських формувань“ з ультиматом: виходьте з лісів, зголошуйтесь до органів радянської влади й буде вам усе прощено…
Одарка Пилипівна, яка, зрозуміло, наших дітей не знала й не могла знати, дитячі зирки сприймала виключно на свою адресу; вона внутрішньо протестувала, прокидався в ній педагог. Жінка стояла поруч із „українкою“ Вірою Кожухівською, кілька хвилин мовчки споглядала на клас, потім спитала мене:
— Чи можу я, товаришу директор, бодай коротко порозмовляти з дітьми?
— Прошу, — відповів я, — говоріть хоч цілу годину. Ми з Вірою Йосипівною теж залюбки послухаємо. Дозвольте тільки відрекомендувати вас класові, сказати, що ви є вчителькою з Великої України… у вас великий досвід педагогічної праці.
— Власне, як вчитель української словесності, я хотіла б довідатися… це бажання виникло в мене спонтанно: чи справді у вашій школі панує культ Шевченка? А якщо так — то добре це, чи зле? Втім, не у цьому річ… хочу лише переконатися, чи пошана до Кобзаря не вивішена для людського ока на стіни.
— Ви нас ображаєте, товаришко, — втрутилася в розмову Кожухівська. Була це невеличка на зріст, постійно заклопотана власними дітьми, чоловіком, що повернувся з війни інвалідом, біганиною по господарці, громадськими навантаженнями, бо ж кожний учитель „состояв“ при Ступі на побігушках — на своїх „десятихатках“ збирав поставки молока, яєць; і не дивно отже, що „пані Віра“, як її кликали в Горопахах, часом приходила на уроки у замизганому шляфроку, недоладно зачесана, у заляпаних кізяками солдатських черевиках; про те, що вона завжди не мала часу належно підготуватися до занять, я уже й не говорю, тому постійно з того чи іншого приводу я мав із нею „виховні бесіди“, вона присягалася, що „на другий раз так не буде“, але клятьби швидко забувалися. — Так, ви нас не ображайте, товаришко, — продовжувала гостро „пані Віра“. — І мене особисто, і директора, і передусім — учнів. Дух Шевченка завжди поміж нами. Як би ми вижили, товаришко, у сувору цю годину, коли б не Шевченко? Ось поспитайте дітей, чи Шевченко лише на стіні, чи він живе в наших душах. Прошу, Іванку Семенюк, встань та розкажи, що значить для тебе… що значить Шевченко для України.
На задній парті підвівся білявий хлопчина, який проковтнув схвильовану грудку в горлі, й попросив:
— А можу я, прошу вчительки, замість оповіді, бо й так усі знають, що Шевченко — пророк України, продекламувати щось?
І він декламував „Чигирине, Чигирине“; не скажу, що його декламація була артистична, „з виразом“, як говориться, з претензією на оплески. Хлопчина, вочевидь, недоріс, щоб осягнути глибину Шевченкової розпуки, він був лише п'ятикласником, а все ж зумів передати настрій запустіння гетьманської столиці.
За першим декламатором підвівся другий, цей уже без виклику, за ним — кучеряве дівчисько погрожувало пальчиком, мовляв, „кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями“; за дівчиною — ще двоє чи троє учнів. Я був упевнений, що цілий клас готовий декламувати Шевченкові вірші; учні, немовби змовившись, жадали конче довести приїжджій учительці з Великої України, що Шевченко у нашій школі живе не для показу на стінах класів, а в серці… так, у серці кожного з нас. І за цю учнівську впертість, проблиски національної гордості, а отже й любові до Шевченка… до Шевченка повсякденно потрібного, я відпускав „пані Вірі“ всі її минулі й майбутні педагогічні гріхи.
— Але ж… але ж цих Шевченкових творів нема в програмі п'ятого класу, — сухо зауважила Одарка Пилипівна. — Чи то дозволено… отак самовільно, — вона мимохіть оглянулася, немовби за її плечима причаївся небезпечний звір. — У нас це так би не минулося. Були б неприємності. Я добре знаю: були б неприємності, та ще й які, — повторила й знову зиркнула в куток; у кутку сидів звір, якого вона боялася. Страх на хвилину вибілив її лице. — Спитали б: хто дозволив?