Перунові стріли

Як не можна ходити кудись, то можна плавати. Попрохав Діда підлагодити старого човника. Поставили вони удвох нові ліщинові опруги, засмолили і затовкли паклею щілини. І поки не настав кригостав, навчився і правилочкою, і гребочкою ганяти того човника по всіх протоках, болітцях і стариках річки. Бив тепер на чистій воді на ночівлі перелітних гусей і качок. А одного разу подався тихцем річкою і протоками аж до Прип’яті. І там за одну чорну куницю виміняв цілий козубочок найкращого риб’ячого клею із турпака-осетра. Запасався на новий лук. Але й старим луком тієї осені вполював здоровенного оленя-рогаля. Підманив його Рибка риканням у берестяну дудку. Першою стрілою-срезнем пробив оленю груди. Олень спинився. Тоді Рибка вискочив із схованки, забіг з боку і поцілив оленя стрілою-швайкою просто в серце!… Коли патрали оленя, то побачили люди - стріла точнісінько посередині серця пройшла.
Того року був добрий врожай на горіхи і гриби. Білок у лісах з’явилось невидимо. Рибка стільки їх набив, що шкурок батько виробив повний кошіль. Ще вполював кілька кіз на глинищі. Бо туди приходила всяка звірина гризти глину. То Рибчиному батькові не було передиху всю зиму - вичиняв шкурки білок, куниць, кіз та зайців.
Як же прийшла весна, знов сів Рибка в дідовську довбанку і метелявся по всіх протоках, болотах, струмках та озерцях, поки вода не спала. Приганяв човна із озерця біля селища, повного гусей битих та качок. Чи здоровенних щук і сазанів. Теж битих з лука стрілами з подвійними наконечниками. Як плітка йшла в озера тертися, то Рибка просто черпав її саком і висипав у човен. Коли вода спала, потяг Рибка на собі довбанку до садиби. Це здивувало всіх ще більше, ніж урочливі очі Рибки. Йому було тринадцять - а силу мав доброго парубка. Притяг човна на подвір’я, забрав заступ, мотику, сокиру й тесло. Повантажив на свого коника і щез у лісі. Зрідка з’являвся додому, щоб принести доброї риби чи дичини та брав хліба і солі. А сидів він у лісі. Бо вони з дідом Йовом спорядили малесеньку домницю і варили в ній залізо. За раз випікали шматочок криці, що на долоні вміщувався. Та з неї потім виковували наконечник стріли. І ще багато було в них клопоту, коли робили самостріл. Лук на ньому був ясеневий на цілу сажень. Ставили його на звіриних стежках. І завжди мали свіжатину. Одного разу поніс Рибка м’ясо родині. Йому кажуть - і у старійшини, і у коваля ведмідь забрав телят. Рибка на те ні слова. Взяв домашньої їжи - і на коника. Як він виїхав за паколля, почали його гукати. Рибка спинився, але не повернув назад. Підходять парубки і питають Рибку: «Ти чув що сталося?!» Рибка їм: «Та казали…» Парубки йому: «Послужи громаді - поріши ведмедя!» «А ви хіба не здатні?» Береза йому: «Так ведмідь же заговорений! Пішли по його слідах із собаками. Собаки поперлись далеко вперед. Як забігли вони в чагарі - він їх там і подер! І щез!!!» «Де це було?» - Питає Рибка. «Отамо у кленовім гаю за відьминим колом!» «Як послужу громаді, що мені буде?» - Питає їх Рибка. «Старці наші сказали, що знімуть із тебе заборону…» «Гаразд. Тільки до лісу не пхайтесь і мене не шукайте. Як порішу - сам прийду!» І мерщій до лісу. Зразу знайшов відьмине коло. У чагарнику клоччя від з’їденого собаки. Ще два собаки загребені були якимось лісовим сміттям. Зразу погнав коника до вежки діда Йова. Там вони швидко розібрали самостріл. Повантажив Рибка все на коника і мерщій до відьминого кола. Добре склав самостріл і насторожив здоровенну стрілу. Та й знову до діда Йова. Проминула ніч. Рано вранці зібрався Рибка перевірити самостріл. Дід Йов йому каже: «Не випускай лук і стрілу з рук ні на мить. Якщо стріла тільки його поранила, може причаїтись і кинутись зненацька!…» Наче у воду дивився старий. Тільки повернув Рибка до відьминого кола - вискочив ведмідь! У боці звіра стирчав уламок товстої стріли. Звір у кілька стрибків наздогнав коника. Рибка скотився на землю. А ведмідь вхопив обома лабетами коника і повалив на землю. Та коник щосили борсався. Рибка підскочив і всадив одна за одною у ведмедя три стріли. Ведмідь закляк - та коника не відпускав. Рибка обійшов звіра ззаду і всадив стрілу-долотце просто у череп. Ведмідь відвалився і задер лапи. Тільки тоді коник скочив. Рани на ньому довелось потім довго лікувати.
То щоб винести ведмедя з лісу, довелось кликати людей. Перед тим Рибка повитягав із ведмедя всі стріли. Місце, де ставив самостріл, добре затоптав і заволочив гілками. Як білували того ведмедя - у його шкурі і м’язах знайшли майже дюжину наконечників стріл. Але не було жодного кращого за Рибчині стріли. А виповнилось тоді Рибці повних тринадцять років.
Після ведмедя зняли заборону з Рибки. Та про його урочливі очі всі пам’ятали. Адже парубоцький береза клявся Перуном, що від Рибчиного погляду в нього цілий день паморочилась голова. А Рибка казав, що береза віяв конопляне сім’я і від того пилу подурів. Але Рибці віри не йняли і остерігались його погляду, як і раніше. Якщо минуло року на Рибці була заборона, то цього року він пішов на торжище-ігрище. Пішов один, без парубків. Як же він об’явився на тій леваді, то всі дивувались, як він змужнів. Хтось спитав: «Чого прийшов, хлопче? Ведмеді до нас більше не залазять. Чи прийшов из кимось у стрільбі змагатись?» Рибка їм і відповідає. «Ні. Прийшов подивитись на вашого бортника-чаклуна». «Так он він і стоїть біля коней!» Рибка пішов до кінського кутка. І каже бортнику-лиходію: «Я прийшов змагатись із тобою! Хто кого передивиться!» Бортник-чаклун сміється: «Ти мене хочеш передивитись? Ану дивись мені в очі! Ти зараз заснеш!» І витяг перед очі Рибки зелену намистину на жилці. А Рибка стрілою-срезнем тільки раз! - і пересік жилку. Стали вони рівно один проти одного. Дивляться один одному у вічі. Люди навколо - стіною. Але тихо, всі мовчать. Ні пари з вуст. Почав у Рибки виступати піт на скронях, наче починає його лихоманити. Але погляду від свого ворога не відводить. У чародія почали на скронях і на чолі жили напинатись. На шиї так набрякли - ось-ось і луснуть. Враз чаклун-бортник схопився за голову. Почав терти скроні долонями. Похитнувся раз, другий. Нараз відвернувся і мовчки пішов геть. Рибка тоді пальцем йому в спину посварив і сказав: «Щоб знав!!!» Почали питати, що то значить? Рибка їм відповів: «Він знає, за що!» Спустив рукава і втер рукавом рясний піт з обличчя. Поклонився всім на всі боки і поспішав додому. От із того дня пішов поголос про Рибку по інших селищах.
Та Рибка не звертав на те ніякої уваги. Полював собі, рибалив. І в пущі разом з дідом Йовом варив залізо і кував наконечники стріл. Випробовував їх на ведмежому і кабанячому черепах. Як пробивав наконечник кістку зі ста кроків - годиться до полювання і бою. Як гнувся чи ламався - перековували. За осінь і зиму Рибка вбився у таку силу, що ніхто не міг його побороти в селищі. Та й виповнилося йому вже п’ятнадцять років. Почали говорити - час хлопця в парубки приймати. Але береза та його дід, головний старець, казали, що зарано. Остерігались, що Рибка небавом за собою інших хлопців може повести до непослуху. Ті розмови передавали Рибці, коли він приносив здобич із лісу. Та Рибці було не до тих справ. Бо вони від самої весни почали ладнати справжній бойовий лук. Взяли найкращого ясеня, вистояного ялівця, смуги волячого рогу, сухожилля з оленячих ніг, козиних кишок скручених, шматків оленячого рогу і найкращого риб’ячого клею-каралуку. Почали навесні, а скінчили, коли жнива пройшли. І випробував новий лук і нові стріли не за дві сотні кроків від цілі, а вдвічі більше. Всі стріли вгатив у ведмежу голову, розніс її на скалки! Навіть дід Йов пришкандибав на милиці і дерев’яній нозі, щоб подивитись, як Рибка розтрощив ведмежу голову. Закортіло Рибці випробувати на парубках той новий лук - чи напне його хтось? Та чогось пішов через березовий гай і просто на просяне поле. І остовпів - невеликий гурт зубрів пожирав просяні снопики. Дід Рибка сам тобі, Бабо Лелю, казав: «Я не знаю, що зі мною сталося. І я почав підкрадатися до зубрів. Вітерець був від зубрів, то вони мене не унюхтили. Та враз вітерець повіяв навпаки. Зубри, як один стали стіною проти мене. Я прицілився у найбільшого зубра і всадив йому стрілу в шию. І зразу всі вони кинулись на мене. Я не злякався. А наче заснув. Наче сон дивлюсь - вони не мене летять, а я стою і накладаю стрілу на тятиву… Вистрілити не встиг, бо мене підняв зубр на роги і кинув набік. Я перекинувся через голову і впав на коліна. А лука і стрілу не випустив. У гарячці послав навмання стрілу!» Твій дід Рибка і не сподівався, що ця стріла уразить страшного велетня. Та як підвівся, то пішов подивитись - чи є сліди крові? Аж бачить - чим ближче до лісу, тим більші бризки крові на стерні. Далі просто плями, наче хто з глека лив. Згадав Рибка пораненого ведмедя. Пішов далі дуже обережно. На узліссі трава геть заляпана рудою. За кущами бузини хтось страшно сопе. Тоді Рибка заліз на березу, щоб згори подивитись - що там за кущами? А там стояв велетень-зубр і стікав кров’ю. Бо однією стрілою Рибка поцілив йому в жилу на шиї, а другою - у здухвину. Тоді Рибка видерся ще вище, добре вмостився і всадив стрілу зуброві у лівого бока. Спочатку зубр і не похитнувся. Потім став на коліна. І враз завалився набік і лише раз дригнув ногами. Рибка боявся, що зубри повернуться до пораненого бика. І довго не спускався додолу… А щоб притягти зубра в селище, довелось взяти трьох коней і волокушу! От такого зубра з нового лука забив Рибка! І так з тим зубром підійшло, бо наступного дня обмолотились люди. За ніч м’ясо вистоялось і варили його цілий день для всієї громади. Влаштували братчину. Посадовили до кола Діда, батька і Рибку. Пустили братину-чашу по колу. Кожен відпив ковток і хвалив славного стрільця. Подають чашу Рибці. А Дід забирає в Рибки чашу і говорить: «По звичаю наших пращурів пиття хмільного отрокові заказано. Прийміть Рибку в парубоцьку громаду - тоді пригощайте!» Все отетеріли. А сам Рибка каже: «Мій Дід діло каже. Бо я, справді, ще не парубок. І цього року не хочу йти у парубки. Бо старійшини і береза думають, ніби я на їх владу буду зазіхати. То я не хочу, щоб через мене у громаді був неспокій.» Низько всім уклонився та й пішов до лісу, до діда Йова. А мудрі і розважливі слова Рибки ще більше занепокоїли старців. То почали таємно радитись, як би їм того клятого Рибку позбутись. І нічого не могли вигадати. Аж трапилась велика пригодонька! Одного теплого ранку віяв хороший вітерець. І всі заходились віяти зерно. Коли за паколлям хтось голосно затрубив у турячий ріг. Побігли люди на вал. А до селища під’їхали вершники. Всі у добрих плащах, при зброї. Двоє при повнім уборі-шоломі, кольчуги, мечі, списи і бойові сокири. Від того гурту під самий вал під’їхав кремезний чоловік у шкірянім панцирі, клепанім шоломі і при мечі. Яко почав говорити, зразу признали в ньому свого древлянина. Але говорив він погані слова: «Ви хитрі і підступні боржники! Ви заборгували данину нашому князю і великому Правителю Олегу за п’ять років! Це дуже великий борг! Доведеться вам спокутувати вашу провину. Все віддати за п’ять років. Це про данину князям. Ще вам урок від Великого Правителя. Урок вам, неслухам, зараз сповістить гонець нашого Правителя Олега!» Тоді до нього під’їхав гонець. Підняв над головою берло із тавром Олега - вирізаним соколом-ререгом. Покрутив на всі боки, щоб усі бачили. Далі запхав берло за пояс і затрубив у турячий ріг. Тоді голосно закричав-заспівав: «Слухайте всі і не кажіть, що ви не чули! Від великого Правителя Олега вам урок! Зрубати сорок добрих корабельних сосон на дошки. Доправити їх до Києва і віддати головному тіуну Правителя Олега. Одержите берло, якщо буде добре дерево і наступного року вас не займатимуть. А також ваші жінки мають зіткати доброї «толстини» на вітрила. На кожні два двори півтори сотні ліктів. Повторюю! Півтори сотні ліктів. На всю громаду загадано сплести-скрутити три сотні діктів добрих корабельних ужищ-вірьовок! Нехай підійде головний ваш старшина і візьме оцю палицю з резами!» Вийшов до непроханих гостей старійшина. Один варяг розколов сокирою палицю. На тій палиці було тавро Олега і рези-зарубки на весь урок. Половину гонець лишив собі. Як замовк гонець Олега, загарлав свій, деревлянин-провідник: «Як піде санний шлях - везіть до капища від кожного диму п’ять вивірець. Від кожного диму - кадь проса. Від громади десять овець, телицю або бичка і колоду меду! Всі все чули?!!» Але ніхто голоса не подав. Тоді деревлянин-провідник закричав: «Зараз заріжте нам вівцю та несіть доброго хліба, сиру, яєць та сиченого меду!» Ні провідник, ні посланці Олега не зайшли до селища. А затаганували біля кузні. Не спитавши, потягли із кузні вугілля і дрова. Вогнище розпалили. Коней не розсідлали… Рибка все те бачив і чув. Бо він причаївся у тих бур’янах, де вовк колись ховався. Він потихеньку виповз із бур’янів і до лісу! Прибіг у пущу до діда Йова. Той зауважив: «Цього я і чекав давно! І до нашого тихого куточка залізуть зайди. Мало нам свого коростенського…» Рибка сказав діду Йову, що він знає де їх можна усіх покласти і притопити в болоті. Дід Йов заперечив. І пояснив Рибці, що владці напустять своїх вояків на селища і все вивідають. Рибка запитав діда Йова: «Так що ж робити?!!» «Зараз усім треба готуватись до походу в ліс. Щоб у варяга-вовкулаки Олега не було ніякої зачіпки. Тобі треба послужити громаді. Щоб люди не різали свиней та овець, піди і вполюй велику дичину. Зробиш добре діло громаді - люди зразу забудуть. А погане ніколи не забудуть. А тепер іди на ігрища до капища та взнай - кому й де загадали рубати ліс. Куди будуть звозити? І головне - довідайся, коли хто збирається рубати ліс? Второпав?» «Ага! Як почнуть сусіди рубати ліс, звірина посуне до нас…» «Добра нагода добути хороші шкурки. Хутро - то м’яке срібло. Воно тобі знадобиться - ним зможеш підкупити княжих псів…» «Для чого підкупати?…» «Хлопче, ти роби, що кажуть. Потім всі зрозумієш». А тоді Рибка ще не розумів. Але послухався бувалого діда Йова і пішов він до сусідів. Людей на леваді і біля капища була сила силенна. Всі лише гомоніли про данину і Олегові уроки. Що Рибка вбився на моцного хлопця, то всі думали, що він парубок. То й говорили з ним про всі новини. Він же переходив від одного гурту до другого і все запам’ятовував. Ще й не розстелили скатертину на леваді, ще не доварили кашу, а Рибка все розвідав… Повернувся він додому. У селищі справжній гармидер. Жінки і дівчата коноплі на бительні тіпають. Стукотять мечиками, наче в барабани луплять. У кого була готова пряжа, ті стукотять у хатах кроснами - «толстину» на вітрила тчуть. Коло кузні зліпили домницю. Двоє дебелих парубків при ній міхи щосили ганяють. Коваль бадьоро видзвонює молотом у кузні. Старші чоловіки взялись за сокири і тесла - рихтують старі сани. Нові волокуші майструють. Діди сверлами плаху прокручують - готують верстак на скручення ужищ - корабельних линв. А хто ще гатить ціпами на точку - домолочує пшеницю. У клуні навипередки гуркотять ступи. Старійшини питають Рибку, чи знає, він яка пригода сталась? Він їм сказав, що все знає, бо якраз вертає від капища. Вони йому сказали, що він має ставати до спільної праці. Рибка їм каже: «Я піду до лісу і вполюю дичину на м’ясо. Щоб людям було що в ліс взяти!» Старійшини тільки руками розвели… Рибка через кілька днів притягнув із лісу своїм муциком великого, вгодованого оленя. Але не білував, не патрав і не коптив оленину. Зразу повернувся в хащі. Потім тихенько з’явився у селищі і потайки підмовив кількох парубків піти на лови. Вони виганяли свиней із дубового гаю. Рибка сидів на сідалі і бив їх згори каленими стрілами. Поклав п’ятьох добрих підсвинків і одного здорового молодого кабана. І ніхто в селищі про парубків-загонщиків не довідався. Зате дуже раділи такому вдалому полюванню Рибки. Після свиней ходив Рибка на оленя і диких кіз. І знов добував все, що обіцяв. Спитав Рибка старців, чи досить вже дичини? Ті мовчали, бо не хотілось їм хвалити кожного разу стрільця. Ну тоді Рибка подався геть. І до самого снігу ні його, ні його коника не бачили. А він тим часом полював у далекім кутку біля річки. Там вродило дуже рясно ліщини. І туди позбігались всі білки. За ними, як завжди, куниці і яструби. Потім на півночі почали рубати дерева сусіди. І звідтіля всяка звірина посунула. Добув Рибка безліч добрих білок, кілька відмінних чорних куниць, хороших лисиць. Туди він на муцику їздив. І одного разу бачить: коник непокоїться, вухами поводить, ніздрі роздуває, пирскає. Значить, зовсім поруч десь вовки. Рибка на коника - і погнав звідтіля на відкрите місце. Обернувся і побачив, що аж семеро вовків його підковою обходять. Може кроків двісті було до найближчого вовка. Пустив Рибка в нього стрілу, не найважчу, та з трилопастевим наконечником. Попав вовкові в шию. Але вовк і далі трюхав. Другу стрілу Рибка послав у вовчицю. Вона спинилась і почала видирати стрілу з рани. Рибка втретє напнув лука і всадив вожакові стріло-долотце просто межи очі. Четверо вовків спинились і тільки завивали несамовито. Рибка казав - то були молоді вовки і вони лишились самі без вожака. Рибка хотів забрати побитих вовків. Та коник виривався. Рибка прив’язав коника до куща і пішов, щоб зібрати стріли. Ті молоді вовки відбігали і стали оддалік. Рибка забрав стріли і покинув побитих вовків… За день чи два через той куток віз дрова один чоловік. То побачив: четверо вовків їли дохлого вовка. І страшенно гризлись між собою… Як же лісоруби із селища подались до соснового лісу і почали валити сосни, тоді і Рибка об’явився. Побачив коло буд свого Діда і здивувався. Бо Дід його став дуже слабенький. Дід йому і каже, що прийшов він до стійбища побачити саме Рибку. Рибка його питає: «То ти, Діду, щось хотів від мене?» «Ні. - Відповідає Дід. - Я хочу зробити одну річ для тебе. Ходімо до нашого джерела. Тільки візьми ось цю сокиру і мій кошіль.» І пішли вони із соснового лісу в стару пущу. Довго чи не довго йшли, а вийшли до джерела і священного Дуба. Дід витяг із кошеля кутю і глечик із теплим медом сиченим. Проказали вони молитву Роду і Роженицям і пом’янули всіх пращурів. Висипали кутю і полили сиченого меду в джерело. Бо воно ніколи не замерзало. Далі дід спитав: «Ну як він там? Бо я оце підупав. А він же старший за мене. Чи згадує він родичів?» «Діду, - відповідає Рибка, - брехати не буду. Зрідка згадує родичів та інших поселян. Але їх вже нікого немає. Рипить старий Йов, але тримається…» Дід каже Рибці: «Ім’я йому Бравлин. Йов то чуже ім’я!» «Добре, - погодився Рибка і повів далі. - Як став я йому подсобляти та приносити то хліби, то солі, то часнику, наче ожив. Рибу веретами ловить, дрібного звіра пастками і сільцями добуває. Шкурки краще нашого батька виробляє. Розповідає мені про Київ та свої походи. Дуже переймається, що й сюди попруться зайди і примучать деревлян…» «Та, бачиш сам - вже полізли вовкулаки у наш тихий закуток… Бравлин бувалий чоловік, знав, що говорив… Тільки скажи мені правду - він тебе до тієї чужинської віри не навертав?…» Рибка відповів: «Ні. Ніколи про те й мови не було!» Після того Дід і Рибка пішли до Рибчиного дерева. Бо коли народився Рибка, його Дід забив кілки у дуба. І кожен рік потім Дід забивав кілок. Як нездужав, то Рибчин батько забивав кілок. Дуб зростав, і кілки його ніби розгортали. Під цим дубом знову Дід і Рибка помолились і посипали кутю і полили медом. Дід кілька разів рубонув по стовбуру. Та захекався зразу і віддав сокиру онукові. Рибка сказав Діду, що всі роблять човники із верби або липи. То тільки дубаси випалюють із вікових дубів. І Дід йому відповів, що такий човник зробить, якого ні в кого ще не було. З найтоншими боками. Та служитиме він і Рибчиним онукам. І це була правда, бо й тебе, Бабо Лелю, дід твій Рибка, возив на ньому в гості до другого діда і баби. Рибка рубав, а Дід сидів на кошелі і радів, який у нього вправний нащадок. «Слухай, Рибко, як тобі все вдається? Все тобі йде до рук - і лук, і сокира, і весло». «Діду! Та я весь час дивлюсь - що та як? І все, все запам’ятовую, як треба робити!» Коли Рибка з Дідом повернулись до буди, щоб взяти коня, всі дуже здивувались - як так швидко впорався Рибка із дубом. Але і коня, і волокушу дали. Притягли Рибка і Дід дубовий стовбур до стійбища лісорубів. Заходився Дід ошкурювати деревину, обтесувати на човна. «Діду, - стали казати люди, - хто ж довбанку із дуба робить? Вона важка буде!» Дід їм відказує: «Авже, буде човник важчий за липовий. Та Рибці під силу його хоч і версту нести. Зате служитиме довго!» Ну, Дід випалював, розпарював і видовбував стовбур. Рибка йому допомагав, що аж чуб був мокрий. Як дійшло до виведення боків, носу і демена, Дід сказав: «Дякую, онучку! Далі моя справа. Я зробив тридцять два човни. Цей буде останній…» Далі лише Дід витесував, вирівнював бока і дно човна. Робив усе поволі-поволі. Але так гарливо, немов миску видовбував. Інші лісоруби із їхнього селища тим часом рубали і валили вікові височенні сосни. Очищали їх від гілок. Витягали волокушами до найближчого озерця. Там рівненько складали, щоб потім пов’язати у плоти. Як почнеться повінь і підійдуть води - плоти самі піднімуться на воду. І через протоки пройдуть плоти до Прип’яті, з Прип’яті до Дніпра аж у Київ. От!…