Перунові стріли

- Ну, онучку, ти мене потішив. Все вірно переповів, усе, що я тобі оповідала… Та я щось зморилась… Чи може воно на дощ заходить,… чи може вітер міняється… - І Баба Леля почала підводитись із свого ослону-«престолу». Півник кинувся, щоб допомогти їй звестися.
- Ой ні, хлопче! Ти ще малий, щоб бабу підтримати. Як ото гепнусь, то й тебе придавлю! - І, спираючись на ковіньку, поволі почвалала Баба Леля до комори.
- Бабо Лелю! А коли все доказати?
- Та можеш завтра,… чи коли. У вас ще тиждень на збори.
- Добре, Бабо Лелю! То я побіг!
- То бігай, хлопче! Та скажи своєму нерозумному вуєві, щоб був пильним - межи вовки їде!
- Я так і скажу, Бабо Лелю! Я побіг!
Але Півник тільки тоді побіг до дядька Півня, коли побачив, що Баба Леля щасливо дісталась до комори.
 
ПОТАЄМНА БОРТЬ
Нараз його посвистом покликали із чагарів. Хлопчина озирнувся - он за купою зелені ховався дядько Півень. Він підманив мовчки, пальцем, до себе хлопчика.
І ось вони йдуть болотною стежкою, дядько несе здоровенний кошіль для вугілля.
- Ось що. Півнику! Слухай уважно! Йдемо не по вугілля. Йдемо по мед. А в кошелі всю снасть сховано. Не бійся - я не злодій. Ми йдемо не до липового гаю, а на старе болото. Ти добре знаєш - там, де сходяться землі боярська, княжа та сільська. Там нічия земля.
- Де ж там борті? Там усе хирявий підлісок та старі криві сосни.
- Побачиш!…
І ось вони стоять під старою товстою вільхою. Під ногами хлюпає руда болотна вода.
На чорній корі, невисоко над корінням вирізано дядькового знака - здибленого коня.
Дядько повісив на криву сосонку і витяг линву. На одному кінці міцна рогулька, а на другому кінці ще рогулька, і до неї припасована дощечка.
Дядько прив’язав до мокрих постолів залізні пазурі, обв’язався линвою, а стовбур обперезав сиром’ятним пасом. Відкинувся назад і почав рухатись по чорному стовбуру. Відкинеться на ремені, підтягне одну ногу, потім другу, добре втискуючи залізні пазурі в кору, і швидко тоді вже випростається, ослабивши ремінь.
Півник внизу, задерши голову і затамувавши подих, приглядається до кожного поруху дядька.
Дядько дістався до товстої гілки, став на неї. Рипить. Малому все аж стисло - вільха дерево слабке, ненадійне.
Ось дядько перекидає рогульку на линві за товстенний сучок. Підтягає на линві сідало, перевіряє його. Обережно сідає на нього. Вивільнивши ноги і відв’язавши пас, стравлює линву і плавко спускається до верхівок очерету. Зависає над головою Півника.
- Подавай швидше торбу з горщиками, глек і личину! І ножа!
Дядько надягає шапку-личину з берести та кінського волосу. Обв’язує линвочками сорочку і штани, щоб бджоли не проникли під полотно.
- Ти візьми лика і все обв’яжи! Та шапку добре натягни! Та відійди подалі! Та дивись пильно на всі боки! Прислухайся.
Дядько тягне вільний кінець линви, і линва, поволі посуваючись по змазаному салом гаку рогульки, підносить дядька Півня вгору, до самої борті.
Зав’язавши міцним, але простим вузлом линву, роздмухує жар у глечику з дірочками.
Білий молочний дим огортає все навколо туманом. Дядько з-за спини вихоплює стару, надщерблену сокирку і двома ударами розширює дірку дупла.
Півень занурює руку в дупло і перекладає в горщик здоровенну кулю золотих стільників.
Затим наповнює другі горщики золотими стільниками.
Глечик з трутом висить на рілці і курить молочним димом.
Бджоли, гудучи, мов далека буря, обліпили дядька суцільним золотаво-чорним шаром. Дядько щось кричить небожу, але зрозуміти важко.
Зрештою, дядько розв’язує вузол линви і просто летить униз. А щоб не обпекти пальці, обхоплює линву полою свити.
За дядьком падає хмара бджіл.
Малий підлазить під перевернутий кошіль, але все ж кілька бджіл проникли у схованку. Вчепились в його сорочку. І гудуть так страшно, що серце холоне. І до того ж не знаєш, звідкіля вони вжалять.
Дядько підхоплює все начиння і, розмахуючи димлячим глечиком, швидко рушає до чагарів.
Малий зводиться на тремтячі ноги і поспішає за ним.
А над обома добичниками мстиво гудуть бджоли.
Густі чагарі рятують бортників од бджолиної помсти. І дядько, засипавши в дірчастий глек зілля, розводить ще більший, ще їдучіший дим.
Тоді вже розбирається. Починає струшувати, обирати спухлими пальцями із себе бджіл. Хоча він надягав личину, у нього спухле лице, шия і руки. У малого одне вухо відвисло ледь не до плеча.
Дядько із дна торби дістає ладунку з жовтим мастилом і змащує вухо небожу.
Потім береться за свою губу.
Пекучий біль спочатку перетворюється на щімливу сверблячку, а потім і геть затухає.
- Дядьку! Вони не прилетять сюди? Ви їх потравили димом?
- Що ти, Півнику! Я їм і сотів з медом лишив, щоб вони не подохли. Ось восени повернемось із Києва, і ще візьмемо… Ми цього року перші взяли борть. Глек дамо ковалеві за роботу. Решту візьмемо до Києва. Багаті люди люблять подарунки… Ну, а нашій прапрабабі понесеш шматок забоценя. А більше - ні-ні!
- Можна мені ножа полизати?
- Бери.
Кривий бортницький ніж, що ним соти підрізають, Півник довго облизував.
А дядько лише свої пальці обсмоктав, як зав’язав горщики липовим лубом.
 
БОЛОТНА РУДА
Челядники боярські пакували припаси з комори, начиння для роботи на будові.
А дядькові Півневі хотілося мати в Києві добру сокиру і справну рогатину.
От він і вирішив зварити крицю та й понести до їхнього сільського коваля, що славився своєю вправністю по всіх околицях.
Дядько й небіж, тільки задніло, взяли дерев’яний заступ, молоток, здоровенний кошіль на шлеях, щоб за спиною тягти, та й почимчикували до висохлого болота через піщані пагорби.
Дядько, поплювавши на долоні, заходився відкидати верхній шар землі, в якому поспліталося коріння трави, відкрив чималий шмат піщаного підґрунтя, розкопирсав пісок і дістався до важкої червоної речовини, що нагадувала водночас і глину, і перетліле рослинне коріння.
Дядько так старався, що піт з його чола аж сипався на пісок, на підсохлу світлу руду і лишався там значками темних плямок.
Малий теж не байдикував - з кожної грудки руди він старанно обтрушував пісок, занадто великі розбивав молотком. Небавом і кошик був повний до верха.
Коли дядько, крекнувши від напруги, підвівся з повним кошелем на рівні ноги, лозини аж зарипіли. Однак дядько поспішив уперто в глибину лісу до вуглярів,
Півник підтюпом пострибав за ним, тягнучи на плечі заступи, молоток і гострий кийок для подрібнення руди.
Під легким павітром над ними шелестіли молодими листочками берези.
А крізь аромат квітів на сонячних галявинах вже пробивався здаля їдучий запах дьогтю.
Небавом перед подорожніми відкрилась чи то галявина, чи то вирубка, посеред якої стояли чи то курені, чи то копиці сіна.
Одні високі гостроверхі вибудови горіли червоним полум’ям і чаділи чорним димом, другі були огорнені сивим прегустим димом, зовсім чорні копиці чаділи тонесенькими цівками диму.
Люди були біля довгої будівлі.
Люди переливали дьоготь із невеликого барила в діжку і ставили на колу.
Дядько полишив Півника з вантажем і рудою під великим деревом у мерехтливому блакитному затінку.
До дядька з риканням кинулись здоровенні пси. Та дядько схилився до них, щось їм лагідно проговорив, і вони до нього зразу ж привітливо замахали кудлатими хвостами.
Поки дядько розмовляв із старшими робітниками, інші вуглярі ставили новий конус із дзвінких дубових болонків.
Дядько з вуглярами у приязні. Йому, вправному мисливцеві, вдавалось без усяких слідів брати дичину з князівського лісу, з боярського гаю. І він здобиччю ділився з робітниками.
Приязні вуглярі насипали дядькові цілий міх дзвінкого та легкого дубового вугілля.