Скіфська чаша

Уже з першого погляду Хаблак збагнув, що чаші, певно, в кабінеті нема — не годинник, до кишені не заховаєш. І відпустив усіх додому.
Це рішення викликало здивування й навіть протест. Ніхто не хотів іти, поки не знайдеться чаша, буцім вона й справді могла одразу знайтися. Тут пахло серйозним і добре підготовленим злочином, Хаблак відчув це одразу — відчув також і те, що злочинець чи злочинці саме й розраховували на таке реагування колективу, на те, що ніхто не міг і припустити факту крадіжки у видавництві: унікальну скіфську чашу мало не всі тримали в руках, і спробуй здогадатися, хто ж той — один з дев’ятнадцяти?
Коли виходили, заступник голови місцевкому за згодою всіх присутніх став у дверях і переглянув вміст портфелів та сумок. А Хаблак, дізнавшись, що в приміщенні, крім тих, хто зустрічався з Хоролевським, перебували завгосп і вахтерка, попросив їх залишитись. А також директора й редактора Власюка. Затримався й Хоролевський — він трохи отямився, але тільки трохи, бо вже півгодини розбирав і ніяк не міг розібрати кінопроектор.
Наказавши оперативникам ретельно обшукати приміщення, Хаблак пройшовся по видавництву. Воно складалося, власне, з двох коридорів літерою “Т”, обабіч яких притулилися кімнати працівників. Розташоване на другому поверсі, перший займав продовольчий магазин. Вікна частини кімнат виходили у двір, інші — на вулицю. Вхід до видавництва був із двору, якщо можна назвати двором чималий незагороджений шмат землі з клумбами й дитячим майданчиком посередині. Навпроти видавництва стояли два п’ятиповерхові житлові будинки, далі по бульвару витягнувся величезний дев’ятиповерховий.
Хаблак зупинився біля сходової клітки, де за маленьким столиком уже зайняла своє місце огрядна вахтерка, підсів до неї й запитав:
— Як вас величати?
— Марією Харитонівною, — одповіла з охотою, навіть напрочуд легко засовалася на стільці, що було дивно, зважаючи на її комплекцію.
— Маріє Харитонівно, знаєте, що трапилося у видавництві?
— Чом не знати? Значить, тую чашу вкрали…
— Ви коли заступаєте на чергування?
— О п’ятій.
— За годину до кінця роботи?
— Так.
— Ніхто із сторонніх не заходив?
— Ну, до шостої, поки не зачиняємо, всякі тут швендяють, — одповіла незадоволено. — Автори, значить…
Відчувалося, що вахтерка не схвалює спілкування працівників видавництва з автурою, принаймні ставиться до цього підозріло.
— А після шостої?
— Так зачиняємо ж.
— І сьогодні?
— Коли збори або хтось затримується — двері не замикаємо.
— Отже, я зрозумів, що після шостої нікого із сторонніх у видавництві не було?
— Чому не було? А отой, що з кіноапаратом!
— То інша справа, Маріє Харитонівно. Крім нього, нікого?
— Точно.
— А може, десь у кімнатах затримались?
Вахтерка похитала головою.
— Неможливо. Я роблю обхід і зазираю до кімнат, які відчинені.
— І сьогодні робили?
— Звичайно. Оце, значить, у директора в кабінеті сиділи та ще Юхим Сидорович у себе. Більш нікого.
— Юхим Сидорович — завгосп?
— Товариш Кріт, це точно.
— І часто він після роботи затримується?
— Буває.
— Чому?
— А ви в нього краще попитайте. Читає щось.
— І сьогодні читав?
— Певно.
— Коли згасло світло, сиділи тут?
— Де ж іще?
— І весь час сиділи, поки не загорілося?
— Чого — весь час? Пішла глянути…
— У вас були сірники чи запальничка?
Марія Харитонівна енергійно похитала головою.
— На жаль, не знайшлися. Тепер уже триматиму про всяк випадок, і свічку також, проте світло завжди було…
— Не вимикалося?
— Ніколи.
— І ви пішли коридором навпомацки?
— До Юхима Сидоровича, щоб справив.
— Ніхто вам не трапився назустріч?
— Темно ж було, як побачиш?
— Могли почути кроки, дихання. Знаєте, іноді відчуваєш, коли хтось у темряві проходить повз тебе. Біотоки, якщо хочете…
— Току ж не було, — заперечила вахтерка.
— Не в тому розумінні, — посміхнувся Хаблак. — Отже, у темряві не зустріли нікого?
— Ні.
— А далі що?
— А що далі? Юхим Сидорович свічку запалив, а тут і Данько нагодився. Полагодили пробки, й лампочки спалахнули. Я до себе й Сидорович до себе — всі діла. Потім чую, якусь чашу поцупили. Велике діло — чаша, міліцію дія цього викликати! Кажуть, у землі її знайшли, значить, знайдуть ще не одну…
Хаблак підвівся.
— В тому-то й справа, що навряд… — Побачив, що один з опера півників робить йому знаки, підійшов. — Що у вас, Іванов?
Оперативник тицьнув пальцем у розетку на стіні.
— Гляньте-но, — запропонував.
Хаблак опустився біля розетки на коліна. Навіть неозброєним околом було видно: в неї вставляли “жука”. Понюхав розетку. Різко пахло паленим — зовсім свіжий запах. Зиркнув на оперативника.
— Тут? — запитав.
Той мовчки хитнув головою.
— Експертам, — наказав Хаблак. — Зніміть і дайте експертам. Тільки… — вчасно затнувся. Хотів додати: “Тільки обережно, бо можуть бути відбитки пальців”. Звичайно, Іванов знав це й без нього, за таке підказування можна й образитись — добре, що схаменувся.
Підвівся, обсмикнувши брюки. Розетку встановлено якраз на стику коридорів, і загнати в неї “жука” могли лише вахтерка, завгосп чи редактор Власюк.
Або ще хтось… Можна ж припустити — заховався в кімнаті і його не помітили.
Комора завгоспа — крайня кімната в протилежному од виходу кінці коридора,і Хаблак попрямував туди.
Юхим Сидорович Кріт сидів, витягнувши ноги, взуті в м’які домашні тапочки на грубій повстяній підошві. Кімнатка в нього маленька, не кімнатка, а закуток, відгороджений від комори, куди ведуть масивні двері з не менш масивним висячим замком. Такі замки колись називали “амбарними”, і Хаблак подивувався, де завгосп дістав його. Принаймні у магазинах капітан ніколи не зустрічав. Подумав: для чого Кротові такий замок? Ним замикати гаражі чи сараї з майном, а яке майно тут, у видавництві? Папір, копірка, стрічки для друкарських машинок…
Стенув плечима: зрештою, Юхиму Сидоровичу видніше.
У завгосповому закуті стояв невеличкий письмовий стіл, на ньому лампа — Юхим Сидорович читав газету. Побачивши капітана, зсунув на ніс окуляри, відклав газету і втупився в Хаблака очікувально. Обличчя в завгоспа якось одразу видовжилося, а може, такого ефекту надали йому окуляри, що трималися на самому кінчику носа, — Кріт нагадував тепер старого облізлого тхора, спійманого на гарячому: близько посаджені очі бігали й, здавалося, Юхим Сидорович зараз огризнеться чи навіть гавкне.
Тут не було більше ні стільця, ні табуретки, і капітан, спершись на одвірок, мовив:
— Якщо не заперечуєте, маю до вас кілька запитань.
Юхим Сидорович зняв окуляри, поклав до шухляди. Чоло в нього нараз пішло зморшками, Хаблакові здалося, що завгосп злякався, та, либонь, тільки здалося, бо Юхим Сидорович якось підтягнувся на стільці, підібгав ноги, випростав спину, нахилився трохи вперед і відповів зовсім спокійно, навіть доброзичливо:
— Прошу, прошу… Звичайно, маєте, бо таке трапилося й кожен з нас… Як кажуть, громадянський обов’язок!
Увесь він тепер наче випромінював готовність дати від. повідь на будь-яке запитання.
— Ви часто залишаєтесь у видавництві після роботи? — Хаблак не зводив очей з Крота.
— А куди поспішати? — одповів завгосп невизначено. — Одинак я. Мені газету читати що тут, що вдома.
— І все ж?..
— Буває… — Кріт явно не давався в руки. — Як під настрій… У нас ще два вахтери, чоловіки, то з ними погомоніти можна. Звичайно, з цією, — зневажливо кивнув на вихід, — про що балакати? Неосвічена.
— Отже, залишаєтесь, коли чергують чоловіки? — уточнив Хаблак. — Але ж сьогодні…
— Сьогодні збори, — перервав його Кріт, — і треба, щоб був порядок.
— А порядку-то й нема.
— Там Микола Семенович мав забезпечити. А я, так би мовити, після. Щоб усі розійшлися спокійно й без шуму.
— А що, буває?