Скіфська чаша

— Усе може бути.
— Я зрозумів так: ви лишилися у видавництві, щоб забезпечити порядок після зборів.
— Може, й так.
— Весь час сиділи тут і читали?
— У світі багато цікавого…
Він ще жодного разу не відповів прямо на поставлені запитання, і Хаблакові набридло ходити околясом.
— Якщо хочете, Юхиме Сидоровичу, можете не відповідати, — сказав з притиском. — Розмова, в нас поки що неофіційна. Дружня розмова. Для користі справи.
Завгосп посміхнувся запобігливо.
— Я що — проти? — заперечив. — Я завжди для користі, бо вся наша жизня для користі, чи не так?
— Звичайно, — погодився Хаблак, хоч і не мав наміру розвивати далі це завгоспове філософське відкриття. — От я й питаю, де ви були, коли згасло світло?
— Тут. — Юхим Сидорович для певності поплескав долонею по столу.
— А не в коридорі?
Завгосп зиркнув на Хаблака вивчаюче, буцім хотів прочитати в його очах, як багато той знає. Але не прочитав нічого й відповів не так упевнено, як першого разу:
— А де ж іще міг бути? Тут, у своєму кабінеті.
“А він не без гонору” — відзначив про себе капітан і вів далі:
— Згасло світло… І як ви діяли?
— Що міг зробити? Не палю і сірників навіть не маю. В коморі, правда, свічки є, та як їх знайдеш! Посидів трохи й потихеньку до коридора. А там уже Петро сірниками світить. Пробки в нас польські, автоматичні, натиснув кнопку — й засвітилося.
— І тут ви дізналися, що сталася крадіжка?
— Еге ж, Данько розповів.
— А ви що?
— А що я! — вигукнув Кріт нараз із злістю. — Я від крадіжок далі хочу. Пішов і сів.
— Добре, — погодився Хаблак. — Я ось бачу: у вас двері в коридор розчинені. Нічого не бачили чи не чули? Може, хтось виходив, — кивнув на протилежні двері, — до туалету чи по коридору…
— Начебто ні, та хто ж його зна… — засумнівався завгосп. — Я собі газети читаю…
— Ну, читайте, — мовив Хаблак, наче й справді від нього залежало дозвілля Крота. А сам подався до директорового кабінету, де на нього чекав редактор Власюк.
Директор сидів за своїм столом і гортав якісь папери. Власюк притулився на стільці біля дверей. Поклав ногу на ногу з незалежним виглядом і відвернувся од директора. Навіть повітря в кабінеті була якесь наелектризоване. Хаблак відчув: щойно тут відбулася досить неприємна розмова, і пошкодував, що залишив Власюка віч-на-віч з начальством.
Видно, директор уже провів попереднє слідство і безрезультатно, бо лиса голова його порожевішала і аж випромінювала благородний гнів і обурення. Здавалося, ще мить, і вибухне від емоцій, що переповнювали її.
Хаблак урятував директора від інсульту, забравши Власюка до порожньої кімнати. В ній стояло кілька письмових столів, капітан не скористався стільцем, а сів на стіл під вікном, уже цим підкреслюючи неофіційність і якусь розкутість розмови.
Власюк зрозумів це одразу, бо відповів тим же: сів на стілець верхи, спершись підборіддям об спинку, така собі ідилічна картина — зібралися двоє друзів, щоб побазікати на дозвіллі.
Та дивився Власюк насторожено й стискав спинку стільця надто міцно для повної душевної врівноваженості.
Власюк уже, певно, перейшов тридцятилітній рубіж. Хоч рожеві й зовсім без зморщок щоки молодили його, справжній вік виказували зовсім уже не юні очі і павутиння ледь помітних зморщок, котрі йшли від них до скронь. Чуприни ще не торкнулася сивина, й волосся Власюк мав буйне, та воно не блищало й не переливалося, як у двадцятирічного, потьм’янішало, і Хаблак подумав, що після сорока Власюк, певно, почне лисіти.
Взагалі редактор сподобався Хаблакові, принаймні якось імпонував йому. Може, тому, що був високим і ставним, не поступався ростом капітанові, вимахав за метр вісімдесят, а може, тому, що зберіг якусь недоторканість усмішки й зовсім молодечий блиск очей — навіть неприємна розмова з директором не пригасила цього блиску, хоч обличчя у, Власюка трохи видовжилося й вилиці випнулися, видно, стискав щелепи, намагаючись приховати роздратування.
Одягнутий Власюк був модно: американські джинси й жовта шкіряна куртка — це не свідчило про піжонство, але мусило підкреслювати якусь напівспортивність його нахилів.
— Ви вийшли з кабінету директора, коли світло вже згасло чи перед цим? — запитав Хаблак прямо, бо той факт, що Власюк залишав кабінет, був зафіксований багатьма й не вимагав уточнення.
Власюк поворушився на стільці, й пальці його аж побілішали від напруження. Але відповів напрочуд спокійно:
— Я розумію вас, товаришу слідчий… Те, що ви підозрюєте мене, але хочу одразу сказати: чаші я не брав.
— По-перше, я не слідчий, а старший інспектор карного розшуку, — одповів Хаблак, — капітан міліції Хаблак до ваших послуг.
— Ну, знаєте, до моїх послуг — не зовсім точно сказано.
— Вам видніше, ви редактор, — засміявся Хаблак. Усе ж він хотів перевести розмову в інше русло, і якісь підстави для цього Власюк йому дав. — Андрій Віталійович, якщо не помиляюсь?
— Не помиляєтесь.
— Я, Андрію Віталійовичу, зараз нікого не підозрюю, і було б наївно з мого боку робити це.
— Але ж директор!..
— Гадаю, ви самі з’ясуєте стосунки.
— Якщо мене підозрює Микола Семенович, а ми з ним працюємо п’ять років, то що вже казати про міліцію!
— Киньте, Андрію Віталійовичу, і краще дайте відповідь на моє запитання.
— Я сидів біля самих дверей і вийшов, коли Хоролевський ще демонстрував фільм. У кабінеті було темно, і, Можливо, ніхто цього не помітив.
— Куди виходили?
— До туалету, — одповів Власюк по паузі.
— Коли згасло світло, ви були в туалеті?
Власюк задумався на якусь мить.
— Ні, в коридорі.
— Точно пам’ятаєте?
— Так.
— Чому ж не запалили сірника?
— Звідки вам відомо? А може, й запалив…
— Може, й запалили, — швидко погодився Хаблак. — То як: запалили чи ні?
— Ні.
— Чому?
— Коридор прямий, лишалося кілька кроків. Я вже в туалеті запалив.
— Ви проходили повз комору завгоспа, — заперечив Хаблак. — Кріт мусив чути ваші кроки чи рипіння дверей. А він не чув.
— Я йшов тихо, — одповів Власюк подумавши. — Знаєте, коли йдеш у темряві…
— Та ще навшпиньки?
— Ні, для чого ж… Завгосп просто, мабуть, не почув.
Хаблак ледь помітно похитав головою, і це не пройшло повз увагу Власюка.
— Не почув — і все, — ствердив рішуче.
— Звичайно, може бути й так, — несподівано легко погодився капітан. — І вийшли ви, коли вже засвітилося?
— Так, — почав Власюк, та одразу затнувся. — Точніше, вже в коридорі. Я зайшов до директорського кабінету, а там метушня: чашу вкрали. А тепер Микола Семенович прямо каже: досить жартувати, повертай чашу. А я гадаю — з міліцією вже не жартують.
— Ну, якщо б ви справді зараз витягнули чашу хоча б з цього столу, — Хаблак погрюкав підбором об тумбу, — ми б якось порозумілися.
— Я не маг, і не все робиться за помахом чарівної палички.
— Не все, — зітхнув Хаблак, — на жаль, не все. Ідіть додому, Андрію Віталійовичу, час уже пізній, і вас зачекалися.
— Нема кому чекати, — заперечив, — та справді треба йти. — Підвівся й глянув на Хаблака недовірливо. — Отже, я вам не потрібний?
— Сьогодні — ні.
— Ясно, — зітхнув і пішов не озираючись.
У коридорі Хаблака перехопив лейтенант Зозуля. Він тільки недавно почав працювати в карному розшуку, до цього був дільничним інспектором — вчився заочно на юридичному й після закінчення університету одержав нове призначення.
Хаблакові подобався лейтенант. Низький на зріст і якийсь увесь заокруглений — у тридцять років з невеличким черевцем, червонощокий, — він, здавалося, уособлював оптимізм і здоров’я: і справді, Зозуля майже ніколи не хворів, найпоширеніші грипи обходили його, навіть нежитю не мав, і, певно, для контрасту лейтенант завжди носив у кишені піджака свіжі накрохмалені хусточки — полюбляв демонстративно витирати ними зовсім сухого, маленького, кирпатого носика.
Він був схвильований чимось: загородив Хаблакові дорогу, підвівся навшпиньки й заговорив швидко й збуджено: