Мисливці на снігу. Вірші і поеми

  
* * *
 
 
 
         І чи було те літо що вимагало птахів
 
закинувши свою патлату голову
 
кудись у верховіття —
 
у недосяжні руки
 
         І чи розказували двічі
 
історію дахів??
 
 
 
за валом продають моря
 
разом з ваалом
 
 
 
І чи журились як вінчалася земля
 
в своїх нуртуючих соборах
 
при ксьондзах та своєму ритуалові
 
при нетутешніх глядачах отам —
 
 
 
         за валом голубим
 
де списи прапори й вітрила
 
де літо на білесеньких ослонах
 
барвисте доміно розклало?
 
 
 
         А над червоними дахами Бог розгортає
 
недочитаний кобзар
 
зерна бджоли і ранку
 
 
1980
  
* * *
 
 
 
ранкове передмістя сну про тебе
 
вертаюся до брами — і назад
 
Бог загорта не дочитавши небо
 
і кілька слів упало в білий сад
 
 
 
і кілька солов’їв із інеєм на крилах
 
течуть у гнізда втомлено мовчать
 
неповерненна незбагненно світла
 
і неминуча наче та печаль
 
 
 
і сходить сонце Боже як це просто
 
і вигорає місто до землі
 
і вже прокинувшись
 
усе ще чую постріл —
 
це знак це повернулись кораблі
 
 
  
* * *
 
 
 
Тебе узяла рання рана — любов. Усього взяла.
 
За живе.
 
Не заживе, вона стримана і осяянна.
 
Місяць пливе.
 
Не покажи! Не скажи ні отцю, ні синиці,
 
нікому,
 
в сірий цей час, у зимовий цей час,
 
золотий…
 
Рана взяла. Ходиш нею, мов кинутим домом —
 
без води, без гардин, без мети.
 
 
  
* * *
 
 
 
мій друже мій вечірній ти вже сивий
 
а я все сам — ні звір ані той бог
 
і час уже збиратися на жнива
 
а я отак нічого й не посіяв
 
і ми не вдвох
 
 
 
біжить їжак іде юнак сміється діва
 
хитається в очах зеленогривий світ
 
мені так гірко
 
гірко? дивне диво
 
у найлютіше літечко із літ
 
 
  
* * *
 
 
 
Ти втретє цього літа зацвітеш
 
такою квіткою — тендітною, п’янкою.
 
Кімната втратить риси супокою,
 
бо речі перейдуть у твій кортеж.
 
 
 
Обернеш пил на срібло і кришталь,
 
наділиш тіні здатністю до тліну.
 
Одна із пелюсток розсуне стіни,
 
ти — даль, і подолаєш іншу даль.
 
 
 
В людей уже нема своїх святинь.
 
Ти можеш стати першою, одначе,
 
знай: біля тебе жоден не заплаче,
 
і пам’ятай: два дні всього цвісти.
 
 
  
* * *
 
 
 
Смішних провінціалів
 
і жести королів
 
ми достовірно грали
 
перед порожнім залом
 
напередодні зим
 
аплодували кожному
 
хто міг прийти сюди
 
на вулицях порожніх
 
жили криштальні пси
 
не залишали сліду
 
прозорі і тривожні
 
і зовсім не питали —
 
це можна чи не можна
 
є ще яскраві згарища
 
незатишних афіш
 
мій день чому ти хмаришся?
 
ми грали та не гралися
 
і ролі залишилися
 
все ті ж
 
 
1980
  
* * *
 
 
 
в отих вазонках росли канарки
 
вазонки стояли на сходах
 
покинутого дому
 
 
 
їх поливали водою з криниці
 
за канарками полював чорний кіт
 
а може білий не бачу різниці
 
 
 
і от одного разу
 
коли ми досліджували нутрощі
 
віолончелі
 
(там було достобіса цікавих речей:
 
кубик Рубіка книги і гільзи)
 
 
 
так от саме того разу
 
чорний або білий кіт
 
заплакав
 
смішно втираючись
 
брудними лапками
 
 
 
і одна з канарок
 
та що росла у найкращому вазонку
 
сказала:
 
«віддайте мене йому
 
хай заспокоїться»
 
і так отой кіт поїв усіх канарок
 
і дім тоді став уже  з о в с і м  покинутим
 
 
 
а за розламану віолончель
 
нам добре всипали
 
а кіт невдовзі загинув
 
невдало стрибнувши за горобцем
 
 
  
* * *
 
 
 
Вона, коли остатній промінь граком,
 
викреслює свій вензель сміливіше.
 
Вина будинку під червоним дахом,
 
із білими фігурами у нішах.
 
 
 
Тремтить вода — то пощези мовчать.
 
Вона малює вензель на доріжці в сад
 
і опечатує сліди сухим цілунком, —
 
так зоряниця, не ґвалтуючи пітьми,
 
усе ж її зника.
 
 
 
Фігури кичуть лють свою фігурну,
 
безчимнішу за погляди, за подихи, за подвиги,
 
бо все ж вина, бо все ж червоний дах,
 
бо все ж доріжка в сад,
 
а не із саду.
 
                           («вина будинку нічна»)