Мисливці на снігу. Вірші і поеми

  
* * *
 
 
 
чекаймо
 
         і хтось       поховає ці губи тремтячі
 
                           люди нарешті знайдуться
 
                           так знаходиться клямка у дверях
 
 
 
і щось                 що пахне яблуками та спокоєм
 
                           мама так пахла
 
                           владно стисне тебе за пропиту
 
горлянку
 
 
 
         і що ж        і тоді відчиняться двері
 
                           і не треба вже буде чекати
 
 
 
і хтось
 
 
  
* * *
 
 
 
відлюбив горо
 
відлюбив
 
         ходив біля брами
 
         з мальованим левом
 
         курив
 
         дивився на хмари
 
         думав про небо
 
         поруділе в серці
 
         потойбіч серця
 
 
 
         його вкриє гора висока
 
         зелена й червона
 
 
 
з білою корогвою
 
на вершині
 
з молодою скляною
 
труною в долині
 
         відлюбив долино
 
         відлюбив
 
 
  
* * *
 
 
 
поволі гасне книга колір книги назва книги
 
по тому ясне тло всю площу заливає
 
і пил паде
 
і нерухомість
 
відділяється від стін довколишніх
 
 
 
від водограїв
 
і від звичних слів відділяється
 
 
 
вії довгі приспущені
 
слова невиправні
 
водограї будівлі назавжди
 
віддаляються від нерухомості
 
розтріпують волосся закурюють
 
почувають себе невимушено —
 
що за краєвид!
 
 
 
усі ознаки попелу
 
                  («спалення книги»)
 
 
  
* * *
 
                              Юркові Саєнку
 
 
Немає нікого у весняному надвечір’ї
 
            полум’яніє трава суха на узбіччі
 
і кожен наступний день —
 
            це попередній день
 
колеса крутяться життя минається
 
            стара поорана платівка крутиться
 
голка ніяк не перескочить
 
            до наступної борозни
 
видобуваючи все ті ж сонця
 
            і хмари
 
 
 
ми їдемо на тій самій швидкості 33
 
            потім усе скоріше
 
і через це прискорена мелодія
 
            видається смішною
 
смішний вітер
 
                    смішне сонце
 
            веселі сльози
 
                        кумедний розпач тих
 
кого немає у весняному надвечір’ї
 
тих кому можна було б показати
 
порожній костьол і призахідні гори
 
над якими нерухомо зависли зорі
 
добрі чисті вічні зорі
 
а ми злі брудні й минущі
 
повтори це як приспів:
 
            зорі добрі — а ми злі
 
            зорі чисті — ми брудні
 
            вічні зорі — минущі ми
 
і палаюча трава пролітає за вікнами
 
і той хто увімкнув цю гру
 
         забув де вимикач
 
                   до чого тут ми
 
                             хіба ми причетні
 
                                       до відшукування причетного
 
нас просто так виховали
 
а потім сказали
 
що це не основне
 
у весняному надвечір’ї'
 
де ніколи немає нікого нікого нікого ні-ко-го
 
 
  
* * *
 
 
 
Отож, іще один звичайний
 
червоно-чорно-білий королівський похорон,
 
вогкі зимові сиґарети; он ворон,
 
ось електрокамін і чай, і книга,
 
яку треба дописувати вечорами,
 
коли, обнявши зайчика, засне мала.
 
 
 
Я думав, ця зима не так почнеться;
 
зумисно не звертав уваги
 
на віщування в навмання розкритій книзі,
 
на те, що не було листів,
 
а потім були, правда, небагато,
 
і я читав листи у ліжку,
 
добре розуміючи, що це вже не сон.
 
 
 
І це не сон. І це. І це також.
 
 
 
Аж ось помер король, помер насправді.
 
Я саме скидав светра, як зненацька
 
заговорило радіо, його забули скрутити звечора,
 
і ледве стримуючи ридання, повідомило
 
сумну звістку
 
жіночим голосом.
 
 
 
Тепер не часто помирають королі.
 
Мала прокинулась. Устав і зайчик.
 
Гріх спати в такий день;
 
діставши решту іграшок
 
з поламаного холодильника,
 
ми почали бавитися в  т р а у р.
 
Сварились двірники на тротуарі,
 
і всюди — в сніг, будинки, — застромляли
 
червоні, чорні, білі прапори.
 
 
  
Дощ
 
 
 
І неминуча сіра крапля — цвях,
 
довічно в незалежне тіло вбита;
 
ішов отак, сердитий, необжитий,
 
і розпочався без’язикий шлях
 
не вранці, і з приходом темноти,
 
разом з дощем — не припинявся.
 
 
 
І скільки тих разів з'являвся Дем [1]
 
щоб ти навчивсь являти щедрість,
 
не обумовлену ні попереднім небуттям,
 
ані тутешнім проминанням…
 
 
 
Заквітчано всі брами. Осінь?
 
Ти досхочу блукав, хлопчиську, досі.
 
Тепер і досвіду, і втоми досить.
 
Тепер пиши: «Прийшли».
 
 
 
Імла палає, вересень, свобода.
 
 
 
Свобода.
 
Вересень.
 
Імла.