Мисливці на снігу. Вірші і поеми

III
 
 
в основу дому покладемо рибу
 
цвіркуна
 
зозулю
 
 
 
зимовими вечорами вони нам
 
нагадуватимуть про літо
 
 
 
до того ж цвіркун гратиме
 
риба співатиме
 
 
 
а зозуля рахуватиме
 
скільки всім нам залишилося жити
 
 
IV
 
 
раніше ключ лежав тут
 
зараз його нема
 
 
 
заходимо з іншого боку
 
шукаємо — і нема
 
 
 
лежить кілька соснових голок
 
кілька соснових шишок
 
 
V
 
 
стоїш на хмарі
 
заклично махаєш рукою траві
 
людям звірям
 
Марія
 
Марія води і сну
 
Марія пахощів та землі
 
Марія тебе
 
 
 
але вітер подихів їхніх і поглядів
 
далі жене хмару
 
махаєш рукою прощально
 
 
VI
 
 
вийти в темінь нічного літнього грому
 
торкнутися першої росини
 
на його шорсткій щоці
 
— тату — мовити — тату
 
 
VII
 
 
запах ріки
 
запах слідів пташиних на березі
 
кохана —
 
одне і те ж саме
 
стверджую ввечері після купання
 
темний корінь на дні ріки
 
перший жовтий листочок на плесі
 
і я —
 
одне і те ж саме
 
стверджуємо ми
 
 
VIII
 
 
але нам не задосить нас
 
 
1979
  
* * *
 
 
 
милий невтішний і сивий
 
мов тато з трояндами
 
наш страшний суд вже нікого
 
торкнутись не зможе
 
тіні жовтаві болючі для птахів осінніх
 
маєм зірвати до одної а чи квітами стати самі
 
наче сива вода наче порухи ангелів в серпні
 
або осінь осіння і таїна щонайважчої
 
вашої мови
 
 
1979
  
Осінь № 546
 
 
 
а іноді так:
 
замети печалі журавлів та розгубленого листя
 
забарвлені в милий вечір
 
знамена дзвінкі відлуння спорохнявіле в кутку
 
поміж батьковим кожухом
 
та очима найлютішого індіанця з племені всіх
 
та ще снігоочищувачі на вулицях
 
розгортають замети печалі
 
водії вниз не дивляться —
 
унизу твоя щирість
 
нікому із них не потрібна
 
 
 
маю тебе сльозою барвистою —
 
а вона скочує в ріки стрункі наче струни
 
і чисті мов кров козача
 
пливе до славутича-тата
 
щоб тріпотіти в руках
 
найгіркішого рибалки в світі
 
скочує в темінь
 
така ж самотня як і ця ніч
 
то тепер уже маю їх дві
 
сльозиноньки
 
 
 
і — врочистий дощ:
 
не заважайте мені рахувати
 
краплини осені на шибках
 
поцілунки на вустах чужих коханих
 
круків що летітимуть на тлі призахідного сонця
 
опісля дощу
 
і карети доверху закидані червоними квітами
 
і тебе з широко розкритими сірими очима —
 
(осінь прийшла
 
а за нею нікого нема
 
і це — найдивніше…)
 
 
1979
  
* * *
 
 
 
сутінковими птахами
 
поросла твоя мила і втрачена назва
 
музика ледве засніжена
 
за теплими мурами сліз
 
 
 
тамуючи землю і світло
 
погляньмо на поле срібне
 
теплим небом налите по вінця
 
темним небом наповнене вщерть
 
 
 
дощ повився мов дикий сідий виноград
 
моя смертонько мила я плачу
 
коли трохи ущухне твердий листопад
 
коли попіл ущухне кого ми побачим
 
і кому ми пробачимо щo
 
світанковими назвами? —
 
 
 
тамуючи землю і світло
 
погляньмо на поле срібне
 
(срібне-срібне поле)
 
 
1979
  
* * *
 
 
 
якби ти була моїм голосом
 
і всім що він може назвати
 
якби ти була очима моїми
 
і всім що вони побачать
 
 
 
якби ти була всім що може бути
 
і може не бути —
 
 
 
голос мій називав би тільки твоє імeно
 
очі б тебе лише бачили
 
 
 
а буття стало б мені за спільника
 
з яким можна довго сидіти
 
розмовляючи про що завгодно
 
а можна просто довго мовчати —
 
хоч і всю ніч
 
 
 
і весь ранок
 
і все життя
 
 
 
якби ти була моїм голосом та очима
 
якби ти була
 
 
1979
  
Побожний чай
 
 
 
Крихта золота
 
злагідна кинута
 
 
 
до вишнево-летючої пащі
 
 
 
розтає неслухняно
 
і м'яко
 
 
 
і зелена зоря витікає
 
із рани беззвучної
 
 
 
бракне струни
 
і страшно труни