Мисливці на снігу. Вірші і поеми

IV
 
 
Мислення також існує завдяки подиху.
 
Якщо ти прибереш цю ілюзорну стіну
 
Поміж мисленням і подихом,
 
Якщо ти знешкодиш мову,
 
Тоді, коли чистий подих і чисте мислення
 
Зіллються —
 
Тоді щезнуть припущення,
 
невпевненість і недовіра до себе,
 
а буде дійсність, одночасна з тобою,
 
і ти — одночасний з дійсністю,
 
і ти будеш дійсністю.
 
 
 
Тіло твоє бути повинно
 
Сяйним безмірно, як тіло троянди,
 
Чисте в доцільності.
 
Воно цілком позбавлене зайвини.
 
Воно сильне, пружне і струнке.
 
Тіло троянди прекрасне
 
І чарує своєю єдністю, — неможливо сказати,
 
Де тіло троянди,
 
А де вона сама.
 
 
 
На кожне порушення нікомуненалежності
 
Тіло відповідає болем.
 
Люди дуже люблять завдавати біль;
 
Муки подібних їм і неподібних
 
Приносять людям насолоду;
 
Що більші муки, то більша насолода;
 
Що більша подібність жертви до людей,
 
То більше вони радіють, —
 
Це ще один спосіб їхнього задурманення.
 
 
 
Тому ніколи не уподібнюйся людям.
 
 
 
Їм дуже цікаво мучити смерть,
 
Присутню в тілі;
 
Ця цікавість і насолода
 
Виникають з великої ненависті людей
 
До нікомуненалежності іншої істоти
 
І до її смерті.
 
 
 
Тому мертва істота для них нецікава.
 
Зів’ялу троянду вони викидають
 
На смітник.
 
Дехто з людей знаходить втіху
 
В муках свідомості іншої істоти,
 
І таких більше, ніж тих,
 
Хто кохається в муках її тіла.
 
 
 
Йдеться не про перемогу
 
Над муками власного тіла,
 
А про перемогу над свідомістю людей.
 
Бо все це для них є грою, —
 
І боротьба, якої вони прагнуть.
 
І муки, і проникнення за межі
 
Чиєїсь нікомуненалежності, —
 
Все це для них тільки забава.
 
 
 
А коли з-за тих меж
 
Раптом дихне на них вогонь всеспалюючий;
 
А коли збагнуть вони,
 
Що це вже не гра, —
 
Тоді вони втікають, не озираючись,
 
Тоді вони плачуть і скаржаться іншим людям
 
На той вогонь,
 
І бояться повертатися туди,
 
І мріють про одне, —
 
Як вогонь знищити.
 
 
 
Ось чому треба уникати людей,
 
Як роблять це звірі, боги і птахи.
 
 
V
 
 
Довкола блукає безліч ловців твого розуму;
 
Течуть брудні потоки брехні;
 
Довкола сіті ілюзії, яка хоче належати всім
 
І всіх хоче мати своїми.
 
 
 
Варто один раз напитися з цих калюж, —
 
І ти вже отруєний,
 
І ти мислиш як людина,
 
Так само безмежно гордий
 
Зі своєї задурманеної свідомості,
 
І відчуваєш рабську єдність
 
З натовпом нечесних, недобросовісних
 
Гравців,
 
Спільний напрям думок,
 
Одностайність висновків,
 
Любов до всього людства без винятку,
 
Не усвідомлюючи, що ти просто п'яний
 
І впав дуже низько.
 
 
 
Недобросовісність,
 
Відсутність культури духу та мислення
 
Витворили огидний світ,
 
У якому існує людина.
 
 
 
Все дійсне для неї є страшним і небажаним,
 
А в першу чергу — смерть.
 
Почуття страху перед людьми
 
Або перед нічим,
 
Почуття турботи ні про що,
 
Або про все зразу,
 
Або про те, що не є конче потрібним
 
Для дійсного існування,
 
Недостовірність ілюзії,
 
Яка є життєвим середовищем людей,
 
І подібне, —
 
Все це перетворило
 
Просту і прекрасну дійсність
 
На кошмар божевільні,
 
Де є найрізноманітніші вияви
 
Одної-єдиної хвороби
 
І немає жодних ліків,
 
Крім тих, які заспокоюють
 
Чи присипляють,
 
Тим самим відбираючи
 
Останню можливість порятунку, —
 
Шлях до дійсності.
 
 
 
В'язниця, божевільня, смертна кара, —
 
Ось кілька винаходів людини,
 
Які мають свідчити про чистоту її розуму
 
Та любов до ближнього.
 
 
 
Ти не граєш в людські ігри.
 
Ти не знаєш їхніх правил.
 
Вони тобі просто нецікаві.
 
Ти зберігаєш нейтралітет
 
І незайманість.
 
Ти не можеш бути суддею в цих іграх,
 
Не знаючи і не бажаючи знати їхні умови.
 
Єдине, що виграють люди в своїх іграх, —
 
Це твою огиду до них.
 
У людей немає такої гри,
 
В якій ти захотів би взяти участь.
 
Троянда не грає.
 
Троянда не має маски.
 
Троянда не має ролі.
 
Троянда не має —
 
Вона є.
 
Ти не троянда і троянда не ти,
 
Але ви єдині, ви — дійсність,
 
Яка не належить нікому.
 
Встань і вийди з минущої ілюзії
 
У вічну дійсність;
 
Адже ти прагнеш тільки цього.
 
 
VI
 
 
Ти все життя поруч зі мною,
 
Юна і безмовна,
 
Невидима і реальна трояндо;
 
Єдина, хто залишається вірною,
 
Єдина, хто ні на мить не лишає мене,
 
Єдина, завдяки кому це життя
 
Набуло сенсу.
 
 
 
Як можна жити без тебе,
 
Боятися тебе і нехтувати тобою,
 
Єдина моя трояндо,
 
Спокою мій і радосте…
 
Адже ти була моєю першою коханою,
 
Довічною моєю любов’ю.
 
 
 
Сліпі і задурманені люди,
 
Цей натовп безумних, безмежних потвор,
 
Ці мерзенні раби позаздрили нашій любові,
 
Трояндо;
 
Вони принесли всі свої книги і картини,
 
Всі свої релігії і вчення,
 
Створені страхом перед тобою,
 
Кохана;
 
Вони почали переконувати мене
 
І лякати своєю маячнею про тебе,
 
І це дало потрібні їм отруйні плоди, —
 
Я теж почав боятися
 
Похоронів і трун,
 
Цвинтарів і жалобної музики;
 
Нещасний, я думав,
 
Що все це належить тобі, кохана, —
 
А все це, справді моторошне,
 
Належало їм, людям,
 
Зайвий раз доводячи їхню небезпечність,
 
Їхню огидність і тупість.
 
 
 
Адже не про тебе говорили вони,
 
Кохана трояндо,
 
Світло моє найясніше,
 
Найчистіша свободо;
 
Вони белькотіли про себе,
 
Про те, що вони відчувають,
 
Коли бачать своїх покійників, —
 
Те, що не належить життю,
 
Те, що нестерпно брудне,
 
По-людському слизьке,
 
Могло б образити тебе,
 
Якби воно могло до тебе торкнутися, —
 
Невидимої, неосягальної, недосяжної;
 
Те, перед чим вони тремтіли,
 
Чого жахалися,
 
Що приваблювало їх
 
Нездоровою цікавістю,
 
Не належало ні тобі, ні життю,
 
Воно належало світові,
 
Як обламані вітром гілки,
 
Опале осіннє листя;
 
 
 
Вони боялися опалого листя
 
І загублених у польоті пір’їн;
 
Вони казали, скрушно похитуючи
 
Головами:
 
«Це тіло покинуло життя», —
 
В той час, коли це тіло покинула ти,
 
Кохана.
 
 
 
Це була остання нікомуненалежність,
 
І тому вони так скаженіли над тліном,
 
Над тим, що їм уже не належало,
 
Над тим, чого вони
 
Вже не могли назвати.
 
 
 
Чиста, як вранішній сніг,
 
Ти йдеш поруч зі мною все життя.
 
Моє випадкове народження,
 
Моє випадкове ім’я,
 
Мої страждання і радощі
 
Були б нестерпними,
 
Якби не ти, темно-вишнева трояндо,
 
Золотий Храме під спокійним повільним Снігом, —
 
І ти цей сніг,
 
І ти цей Храм,
 
І троянда оця —
 
Ти.
 
 
 
А вони приходили
 
І лякали мене передсмертними муками,
 
Конвульсіями і агонією,
 
Ще якоюсь бридотою,
 
Вони плели і плели облудні словеса,
 
І морочили голову, —
 
Так, ніби ті муки справді належали тобі;
 
 
 
А ті муки все ще належали життю,
 
І це воно мучилося і страждало,
 
Прагнучи того, чого воно хотіло завжди, —
 
Набути сенсу і стати прекрасним,
 
І стати єдиним з тобою
 
У вічній дійсності.
 
 
 
Дві найсокровенніші миті,
 
Непередавана словами єдність,
 
Така ж прекрасна, як єдність троянди,
 
Початок і кінець, рух і нерухомість,
 
Голос і безмовність, —
 
Усе, що поза ними, ілюзійне, неіснуюче;
 
Можливість померти щохвилини —
 
Запорука найвільнішої волі,
 
Постійно присутня любов,
 
Яка розковує,
 
Яка кожну отаку хвилину
 
Життя-і-смерті
 
Робить сяйною, безмовною і безлюдною.
 
 
 
І сьогоднішній день
 
Наближає мене до тебе, смертонько,
 
Трояндо,
 
Вічно вільна дійсносте.