Мисливці на снігу. Вірші і поеми

  
Два вірші, які довший час вважалися втраченими, проте їх зберіг Юрко Саєнко
 
І
 
 
Забутий присмак валідолу
 
і краплі крові вправно летять
 
— уже сніжинками —
 
додолу
 
 
 
д о д о м у
 
 
 
палаючі ясла — хлів золотий
 
зелена — гірка
 
рана —
 
ріка
 
 
 
д о д о м у
 
 
 
смерть — без початку — і без кінця
 
непрочитані — і вино
 
від якого відмовився ще за життя
 
так само у липні
 
 
 
д о д о м у
 
гріхи — багато — багатство
 
самотність — братство
 
айстри — коні
 
мовчання-і-листування
 
 
 
д о д о м у
 
 
 
і панна — забута ущент —
 
для якої писалися вірші
 
співалися: «авонаавона» —
 
зривалися — сніжні — бездомні
 
 
 
д о д о м у
 
 
 
ще перестук електрички:
 
порожній тамбур театр —
 
і табір — і ворожіння —
 
за сиґарету — забуте і збуте
 
віщування одруження без одужання:
 
примхи: невиспаність: усвідомлення
 
без розуміння
 
збайдужіння
 
забування
 
 
 
я  х о ч у  д о д о м у
 
 
ІІ
 
 
Зелені вогнища горять удосвіта улітку
 
над ними небеса сіріють і мовчать
 
спокута стародавніх снів приводить нас сюди —
 
до білосніжного каміння
 
 
 
хоча далеко до наступної зорі
 
але вона в тобі проміння має
 
як та сосна — коріння у землі
 
Сестра Сосна
 
Сестра Зоря
 
Сестра Марія
 
 
 
своїм терпінням підіймаєш
 
благеньке тіло зроблене з піску
 
із голосу і тіні
 
 
 
і тіло вчиться святості а ти
 
шукаєш ночами прозору плащаницю
 
яку давно колись приготували звірі
 
з обличчями людей і звичками людей
 
 
  
* * *
 
 
Віхті Сад
 
 
 
якби заглянуть уночі     до кінутой хати
 
скіки разних чудасій     можна б там узнати
 
он покойний дід седить —     Царствіє Небесне
 
сіть плете і не засне     на другую весну
 
радом баба з рогачом     пораєцця дуже
 
а шо лампа не горить     дак їй і байдуже:
 
наче в доброго кота     сяють карі очі
 
при-Чаїлись по кутках     разні поторочі
 
а надворі сніг іде     і неде нима людей
 
бо всі люде у силі     вже поснули трударі
 
тіки я один тиняюсь     дурний да безумний
 
босі ноги задубіли     да клацають зуби
 
за пазухой кусок хліба     що вкрав у собакі
 
і Библія да ни вся —     скурив на цигаркі
 
думаю простить за це     мине Ісус може
 
бо вин ловкий наш Господь —     схоче ще й поможе
 
полин звізда палає     а я люблю тибе
 
нищасний мий Израїль     прогнівивший небес
 
дід седить мине до себе     не пуськає в хату
 
каже шо такіх по сьвіту     лазе нас багато
 
я їх правда не сьтрічав     а тоб усі разом
 
ми б построїли собі     хату з пирилазом!
 
вітер виє цвіте вишня     а я пропадаю
 
а маленьке кузенятко     на скрипочку грає
 
Віхта жинка милосердна     дай їй Бог здоровія
 
вона бідним помагає     а ми її любим
 
як та рибка золота     дивицця за нами
 
народилася собі     сімнаццятого марта
 
 
  
* * *
 
 
 
            Cur male scribis? [4]
 
Доволі смарагдової завірюхи, доволі блиску;
 
пливуть непереможні кораблі,
 
із палуб янголи печальні і веселі драби
 
в киплячу воду сиплють завтрашні троянди.
 
            Cur male scribis?
 
Коханки з берегів гаряче і червоне п’ють вино,
 
бредуть по вулицях, засмучені і чисті,
 
дрімають в італійських ресторанах,
 
шукають, захлинаючись, веселощів — чи мови?
 
            Cur male scribis?
 
Де твої перли?
 
Невже коти, які живуть у гіацинтах,
 
не допоможуть нам знайти бодай одну
 
вузеньку вуличку в цій ночі без любові?
 
            Cur male scribis?
 
Котре ж прокляття — чи закляття — чи вино —
 
ключем до брами виявиться взимку?
 
Коли підводні сотворіння грім почують?
 
 
 
На дно засніжене поволі опускаються і там
 
неквапно розпускаються троянди; їхній дим
 
струмує із води в блискуче небо, витерте на згинах;
 
печальні драби, янголи веселі
 
пливуть поміж шумуючих сузір’їв,
 
де бігають коти, де в’януть гіацинти,
 
де змучені коханки повертаються
 
в порожні номери; за вікнами у них
 
палають смітники і єретuики.
 
Bene scribere debent. [5]
 
 
  
Amor fati
 
 
 
Я часто думаю, чому ти так самотня, —
 
одна з найкрасивіших доль у світі;
 
ці сірі очі, пильні, сумовиті, —
 
чому ви не знаходите нікого, крім дзеркал,
 
а в дзеркалах — себе і суть свою подвійну,
 
ледь-ледь прикриту флером абсолюту,
 
росою часу,
 
            інеєм чекання,
 
                        терпінням дзвону — як іще,
 
О, як іще мені тебе назвати?
 
 
 
А може, так і треба? Може, ти
 
загинеш як сніжинка на долоні,
 
коли чиєсь тепло зруйнує цю самотність?
 
 
 
І, може, ця самотність — лише форма
 
твоєї ідентичності п'янкої?
 
 
 
І та любов, яка тебе знайде —
 
тебе ж і знищить?
 
 
 
Я люблю тебе.