Мисливці на снігу. Вірші і поеми

  
* * *
 
 
 
Закінчується осінь. Ти сидиш
 
над водами, які раптово стали
 
чужими, темними і злими; ти один.
 
Усі поїхали до міст і цілу зиму
 
Не буде звідти ні листів, ні пілігримів,
 
і буде тихо, як у вусі. Тільки пес
 
та миші залишилися з тобою
 
в остатньому притулку на землі,
 
де можна буде трохи одітхнути
 
і скинути старі дорожні речі,
 
що зашкарубли од утоми та нудьги.
 
І можна буде зовсім не вдавати
 
такого з себе, як усі, і зоставатись
 
ніяковим, немов той чорноклен,
 
що вже усіх своїх листків позбувся, —
 
отак позбутися властивостей, ознак,
 
єднаючих тебе із людським видом,
 
і перестати бути індивідом;
 
п'ючи зелений, добрий хінський чай,
 
читати пильно грубі фоліанти
 
старих ченців, які шукали Правди —
 
І не знайшли; зате писали гарно.
 
…А там, дивись, і юний перший сніг
 
зашелестить у голому гіллі,
 
гукаючи тобі ледь чутно: «Час додому!»
 
Короткий зір до неба підведеш,
 
нічого не побачиш, посміхнешся,
 
за звичкою блазнюючи, зопнешся
 
навшпиньки, руки вгору простягнеш
 
і раптом усвідомиш: повертатись
 
нема куди, бо справжнє Царство тут,
 
у грудях догорає, мовби свічка.
 
Не переймайся. То лише спокуса,
 
одна з останніх. Найчорніша ніч —
 
перед Світанням…
 
 
  
Срібне поле
 
 
Тарасові Чубаю
 
 
 
сутінковими птахами
 
поросла твоя мила і втрачена назва
 
музика ледве засніжена
 
за теплими мурами сліз
 
 
 
тамуючи землю і світло
 
погляньмо на поле срібне
 
теплим небом налите по вінця
 
темним небом наповнене вщерть
 
 
 
срібне-срібне поле
 
 
 
дощ повився мов дикий сідий виноград
 
моя смертонько мила я плачу
 
коли трохи ущухне твердий листопад
 
коли попіл ущухне кого ми побачим
 
 
 
срібне-срібне поле
 
 
 
тамуючи землю і світло
 
погляньмо на поле срібне
 
 
 
срібне-срібне поле
 
 
1979–2000
  
* * *
 
 
 
Падали тихі сніжинки     на чорну, спустошену землю,
 
Рік нещасливий ішов     безвісти, на вигнання,
 
Ми неквапливо пили     вино молоде, золотисте,
 
Добре горіла сосна,     тішачи тіло теплом.
 
 
 
Ми говорили про вічність,     цитуючи давніх поетів,
 
Слухали вражено нас     речі знайомі, прості,
 
І уявляли й собі     небесне засніжене Царство,
 
І шкодували, що там     місця для них не було.
 
 
 
Любі і віддані речі!     Ми раптом відчули цю тyгу,
 
Цю невимовну печаль     бідних, малих служників, —
 
Лампи, що світло несла     крізь ночі безмежні, безсонні,
 
Посуду, що пригощав     скромною стравою нас.
 
 
 
Гірко дивилися книги,     яких ми не зможем забрати,
 
І на гітарі струна     тріснула саме в цю мить.
 
Глянули ми за вікно —     там темінь буяла нестерпна;
 
Речі вже знали про рай —     і залишалися тут.
 
 
  
* * *
 
 
Євгенові Пашковському
 
 
 
Тиша зимова зоріє. Вечірнього спокою ризи
 
Над невеличким селом стомлений рік розіклав.
 
Лунко озветься десь пес, почувши наближення кроків,
 
Інший йому відповість, потім затихне усе.
 
Віщі сприятливі знаки написано в небі оддавна
 
Для марнотратних синів, що спохопились на клич
 
Білого батька свого, самотнього в рідній господі,
 
Серед зелених лісів, яснонебесних річок.
 
Поночі вийдуть синове на крем’ях Чумацького Шляху,
 
Ноги до крові зіб’ють, сивими стануть самі,
 
Втратять усе, що було, усе, що вважалося сущим,
 
Без подарунків і знань ступлять у батьківський дім.
 
Радосте, юна сестричко, вітай цих натомлених гостів.
 
Лий запашного вина, добру вечерю готуй,
 
Хай розмерзаються їм затьмарені очі і душі,
 
Хай зацвітуть їм серця серед святої зими.
 
Годі марудному світу справляти примарні обнови
 
І будувати житло на проминальнім піску,
 
Слухати лже-вчителів, не вірячи жодному слову,
 
Тоскно дивитись, як бруд топить в собі Агору.
 
Годі блукати між ланців, пройдисвітів, скорих на злочин,
 
Годі шукати людей посеред білого дня, —
 
Люди існують лиш там, де батько нічний їх чекає,
 
Світячи на небесах вічно закличні вогні.
 
Схлипує тихо Марія. В новому Єрусалимі
 
Мовчки сидим за столом, думаєм кожен своє;
 
Двері прочиняться;  Б о г,  Якого ми встигли забути,
 
Зайде до хати, внесе яблук зимових таріль.
 
 
  
* * *
 
 
…небесні пришельці, небесні посланці…
 
Микола Рябчук
 
 
 
Мій Майстре, Сніже мій, між музики чужої
 
Безецної орди ми виросли з тобою.
 
Пришельців із небес, нас доля берегла
 
Та ледве чутний плеск старого джерела.
 
І сосни золоті, і нове сонце вранці,
 
І тіні дорогі — Верґілій та Горацій.
 
Ми сіялися тут. Ми будували час
 
Між воєн та пожеж, дивуючись не раз
 
Тубільцям навісним, ненатлим, галасливим, —
 
А водночас простим, як звірі та рослини;
 
І забували все, коли по вечорах
 
Плекали тихий дар дослідчого пера.