Мисливці на снігу. Вірші і поеми

  
* * *
 
 
 
Історія троянди та снігів
 
Була не дуже довгою, одначе,
 
Зумовила вона і нашу вдачу,
 
І вічну долю страчених богів.
 
 
 
Летіли з опівнічних берегів —
 
І на пелюстках танули гарячих,
 
Ці дотики, осмислені і зрячі,
 
Коханців та смертельних ворогів.
 
 
 
Якби не ця краса неподоланна
 
І не жага самозаглади плавна, —
 
Уже б давно здійснився Суд Страшний;
 
 
 
Та Господові хто накаже: «Годі!»? —
 
І сипле сніг, пречистий, запашний,
 
І вічний хрест буяє на Голготі. 
 
 
  
Символ троянди
 
 
Віхті Сад
 
 
 
Є немічна весна, апатія без краю,
 
і обриси тремкі, і це стрімке перо;
 
Самотний мед гіркий, а іншого немає
 
У світі, де реве та стогне Ахеронт.
 
 
 
Божественний Платон в гімнасії порожнім
 
Сумує крадькома за юністю душі
 
І вгадує себе у діві перехожій,
 
П'ючи інакшу стать і розкоші чужі.
 
 
 
І дівич, і кентавр, ти знав багато весен,
 
Але оця найтонш наслідує Її
 
Розтулені вуста, заледь розпуклі перса,
 
Печальні сірі очі, подібні до твоїх.
 
 
 
Дощі, дощі, дощі — із присмаком Еллади,
 
З архаїкою снів, де скрапує вино,
 
Червоне і п’янке, мов перша кров Троянди,
 
Яка не порятує згасаючий еон.
 
Рік триста сорок сьомий. Діброви Академа.
 
Тендітний аромат. Остання зі спокус.
 
І ти, старий Платон, у присмерках квітневих
 
Накреслюєш хреста на мокрому піску.
 
 
  
* * *
 
 
 
Полагодив годинника старого,
 
Давняшнього причетника чувань,
 
Милуюся чергoю коливань,
 
Що маятника водять золотого.
 
 
 
Нарешті це триває досить довго —
 
Прозорий час утрати сподівань,
 
Байдужості до всіх на світі знань
 
І тихої довіри до простого.
 
 
 
Коротшають повільно гожі дні,
 
Видовжуються тіні на стіні,
 
Один за одним коники зникають;
 
 
 
Обітованна міниться зоря,
 
Та вже ніхто нічого не чекає
 
У падолисті дат календаря.
 
 
  
Повторний час
 
 
Андрієві Деркачу
 
 
 
Цю тишу можна краяти ножем.
 
Вона — достигле яблуко достоту,
 
І хризантема присмерків, природа,
 
Яка цвіте, блукаючи між полум’ям та сном.
 
 
 
А іншими словами — то є тема,
 
Яка продовжує лунати і тоді,
 
Коли відгомоніли інші теми,
 
Коли натомлені музuки розбрелися по кав’ярнях,
 
І, затиснyвши кофри поміж ніг,
 
Смакують вина прохолодні та пліткують.
 
 
 
Цю тему можна різати ножем,
 
Коли безлюдна філармонія тече
 
У потойбічні вулиці, у час
 
Розлучених коханців та героїв,
 
Що, не сягнувши чину, в забуття
 
Поволі опадають і лежать там,
 
Немов метелики намоклі у квасолі,
 
Пригнічені тоталітетом тиші,
 
Але живі, бо все ще рання осінь,
 
І божевільний — німець та філософ —
 
Учив колись, що є повторний час.
 
 
 
Приготувавши свіжий чай, ти забуваєш
 
Про золотий ланцюг недолі. Ти живеш
 
Так високо, що вже поняття меж
 
Не є придатними для вжитку, для розмови, —
 
Всі вимагають неповторності, авжеж;
 
А ти повторення бажаєш і віднови.
 
 
  
* * *
 
 
 
Коли всі покладуться на спочинок
 
коли заплющать очі дуже добре
 
над нами запалають вогкі зорі
 
сніги довкіл засяють запашні
 
 
 
як добре без людей чи правда тату
 
чи правда що в лісах
 
живуть зимові світлячки
 
чи правда — в небесах
 
летючі риби множаться
 
 
 
вони обходяться так добре
 
без музики полотен і книжок
 
 
 
чи правда тату
 
правда тату
 
 
 
правда
 
 
  
Мисливці на снігу
 
 
Василеві Герасим'юку, побратимові
 
 
 
Музей не зачиняється о шостій, і тепер
 
ми, безпритульні, бачимо наш грудень:
 
Ворохту у снігах, чужих людей,
 
які жестикулюють біля клубу, і виносять
 
обладнання з автобусів, і камери, і світло
 
зимове ущухає блискавично, а Карпати
 
рушають поза мову, топчуть сніг —
 
ружовий, присмерковий, смерековий.
 
 
 
Антоніоні, Пазоліні і Фелліні
 
сидять на сходах, палять сиґарети;
 
чогось бракує, як завжди, але чого —
 
не встановити, і замучені до решти асистенти
 
показують, що треба почекати,
 
перш ніж закінчувати; жмакаєш свій факс,
 
ідеш до мікрофона, купа дротів,
 
малі гуцули зі свічками зупиняють,
 
питаючи, як довго буде смерть.
 
Як довго буде смерть… … … …
 
Хіба я знаю?
 
Криваві фляки замерзають у пітьмі,
 
і гори у безмову западають,
 
і западають стежки сніжком у зимі, —
 
 
 
а в ній уже ні Марти, ні Марії,
 
лиш морок, вирій лиликів, цей стан
 
невідворотної Ворохти, іцо застав
 
бездомних псів у горах Гуцулії.