Мисливці на снігу. Вірші і поеми

VI
 
 
Мерщій у зиму, в нетоптані сніги,
 
хутчіше під небо, що в круках зашпорталося
 
цивілізованих; як не втікати від осінніх
 
боргів перед вечірніми книгами, перед серпами,
 
які у стодолі волають і сяють?
 
Чи ж тільки знаряддя блискучі, потрібні,
 
минущі, нарешті, давали в кредит?
 
Хіба лиш томи у хистких палітурках
 
поради і солі на віру щораз позичали?
 
А ти пригадай неполоханих оком шулік
 
над степами і ніч не забудь,
 
коли вірш, як бджола, повернувся до вулика,
 
де народився, пожив і помре. Все ж не на вулиці.
 
А полохка риба вранішня, що довірливо,
 
і після смерті довірливо, в тебе дивилась? Її
 
ти теж не захочеш тепер повертати зеленому житу,
 
пекельнику жадібний, дідьку зажерливий, чорте неситий?
 
Кожен борг твій пліч-о-пліч стоїть; борзіше втікай
 
у нерадісну зиму свою; тішся там натюрмортами,
 
непристойними скриками кроків за вікнами;
 
щастя твоє, сило нечиста, — кордон
 
ще за Польщі між зимов і нами збудований;
 
щастя, проте, нетривке: знай, чорнокнижнику,
 
душезапроданцю, знай — навесні ми повернемось,
 
тоді в жодній шпаринці кисіль свій тілесний не заховаєш
 
від суду, де гостро, о, гостро спитають: «А чим
 
ви збираєтесь віддавати?» Вхопиш волосся своє поріділе
 
і не промовиш ні слова, ні титли не скажеш плюгавої
 
і так от, німуючи, підеш у довге заслання
 
з забороною читати, писати, малювати,
 
з пересторогою начальнику гарнізона: серпа не давати,
 
бджіл розводити не дозволяти,
 
а тим більше — на шулік дивитися.
 
Знайдеш сім’ю; неписьменна донька запитає колись:
 
«Тату, чи ж вічно ми будемо жити узимку?»
 
 
VII
 
 
Вже хата вистигає, вже ранок незабаром,
 
пора коня порати, збиратися на роботу.
 
Риба сохне на шворці, гриби і трави;
 
дрімливиці домовику дулі сучать,
 
а він погідливо головою киває.
 
Вже ранок вистигає, вже день наступає,
 
принесуть газети із війнами;
 
заїду в березину, начухраю віників,
 
житній вовк, може, на узліссі зустрінеться,
 
побесідуємо про політику і піїтику.
 
Уже день вистигає, святий вечір надходить,
 
корова подоєна, кажани аркан водять.
 
Сісти на рундуку, випалити файку,
 
подивитися, як Марс над хатою сходить,
 
пожуритися.
 
Кілька полін до печі кинути,
 
домовика з комори вигнати — нехай гріється;
 
літери довготерпеливі
 
із книг у книги сіються.
 
Серце серед ночі розболиться.
 
Клодель руками розведе — «що я вдію, нема мене», —
 
а домовик за лікарем кинеться.
 
Прийдуть обидва забрьохані, з гасовими лямпами,
 
стиха розмовлятимуть, лікуватимуть.
 
Лікуватимуть рибою, грибами і травами,
 
домовик масаж робити, лікар рецепти писати.
 
Прибіжить житній вовк, теж забрьоханий,
 
корінь валер'яновий у зубах, і червінця лікарю
 
принесе.
 
Гладитиме лапою по голові волохатою,
 
«Та не бери того дурного серця в серце», — втішатиме.
 
Хотітиметься вовкові ще про політику і піїтику,
 
але стримається, обережно попрощається,
 
іншою дорогою — щоб коней-корів не страхати —
 
до поля свого піде темрявою.
 
…Вже хата вистигає, вже ранок незабаром,
 
треба домовика… тьху, коня порати,
 
на роботу збиратися.
 
 
VIII
 
 
Україно, земле непізнана, шибка, до котрої
 
вічногарячим чолом дотуляюся; каюся —
 
я на папір переношу ім’я твоє зболене,
 
дагеротипи, мохом покриті, з матері-покритки
 
пропоную перехожим, а хто з них вартує того,
 
щоб смутну хворобу оцю — батьківщину —
 
у груди прийняти, до того прийняти, аби
 
лише внутрішнім жити відтоді, хворобою жити…
 
Може, ти скажеш: «Боплан був так само чужий,
 
а проте, мої ріки і села, гори й міста встиг
 
на вічноплиннім камінні паперу закарбувати».
 
Так, але жодна вдова не змальована там,
 
а відтак — не доводиться сперечатися про ідентичність
 
в цілому, звичайно, ретельно-любовно-майстерно
 
змальованих мап.
 
А скількох він сиріт — хоча б крапкою
 
кожен десяток — позначив? А кобзарів?
 
Ні, не хочу я слави Боплана, фортець,
 
що як труни — на тлін розраховані;
 
я кожен слід тогочасних орлів і лелек
 
у нечіпанім лоні квітучого неба
 
зобразити хочу і кожну сльозу в позолочених
 
рамах поставити в залах Олеського замку,
 
кожну сльозу, що як відбитки пальців,
 
котрі наругу і благо приносили
 
Роксоланії… А коні, що жодного разу
 
за чотири століття не спали?
 
А чайки козацькі, а хлюпіт води
 
попід веслами з щирого золота?
 
А дзвони, в залізному тілі яких
 
карбували вірші? Серця породіль,
 
живими закопаних ляхами в землю
 
так не били, як дзвони ті з віршами.
 
Врешті що тут казати! Поглянь,
 
де ми зараз знаходимось — ти
 
погодишся: тільки хоробрий і чесний народ
 
міг опинитися тут.
 
 
IX
 
 
Легенда приваблює. Так і підсвічник оцей
 
із зображенням сцен мітології грецької
 
здавна притягує очі; по коліна ті очі
 
вгрузають у бронзу, по шию
 
і підошвами раптом твердині торкаються —
 
теплих і ніжних Атлантових рук,
 
що зривають, як яблука, їх — і несуть
 
до Геракла, що також по пояс у землю загруз,
 
добре тримаючи небо засніжене. Віють буйні вітри.
 
Ледь помітно тремтячі долоні Атланта
 
міняють свічки, бо, щоб небо тримати, —
 
треба  в и р а з н о г о  світла;
 
замислено дивиться первосвященик — Геракл —
 
на короля, що приніс йому яблука,
 
вклоняється, потай дивуючись:
 
чому вітри не торкають сяйливих вогнів
 
на свічках? Ті вогні намальовані, воїне,
 
як і складки плаща, у Нессовій крові настояного…
 
Потім іще: тіні і зблиски, шерхіт води —
 
наче пил на свічадах;
 
мандрує Орфей царством твердим, пошрамованим цвіллю;
 
Гермес замислений квітку несе,
 
власне, не квітку, а відбиток папороті
 
доісторичної, торфу нікчемного шмат;
 
чи озирнеться Орфей — невідомо, але
 
ліру чомусь переклав із десниці у ліву.
 
…В домі безлюдному мовчки сиджу
 
над підсвічником бронзовим; хто
 
і якими ключами двері в підсвічник відімкне?
 
Хто на жадану свободу (чи на неволю довічну?)
 
Гермеса випустить, потім Атланта, Геракла?..
 
Нічого не знаю про це, напису також немає,
 
гірко-безмовні вуста у Орфея, і ліра
 
недбало так втілена.