Мисливці на снігу. Вірші і поеми
Часть 7 из 30 Информация о книге
XДолі своєї не знає ні пес, ні поет, ні Зевес.Хто пригадає життя попереднє чи ціну складепроминанню сусіда? Хіба не жебрак отой Крез,що гидує вульгарних, веселих гостей привітати?Хіба не багач той жебрак, що поділить із іншимнестерпне, а все ж неминуче, як сніг, подаяння?Гарним це літо було; не минали і друзімоєї маленької хати, і вороги;всіх я радо приймав, бо вино, що лишилося з осені,вміло в правах прирівняти;деякі потім писали короткі листи,дехто паплюжив мій устрій життя перед людом,мені не відомим; чутки долинають. Ну що ж,так і Горацій, напевно, колисьнавіть не раз помилявся чином подібним,годі про це. Я також одягав цього літаодяг дорожній, бачив не знані раніше міста,в річці, що Случ називається, рибу ловив;гарно до мене поставились там,може, й занадто аж добре; не заслуги моїв тім причина, а гумор і серце привітне господарів.І не раз я пригадував зливу тамтешню,щиру розмову побіля турецького мосту,цвинтар єврейський, де вишні тоді достигали,скелі, якими безстрашно малі козенята гасали…Коли буду живий і запрошення знову отримаю,з радістю в дальню дорогу подамся.…А зараз повинен я бульбу копати, вікна оббити,дров нарубати, аби не замерзнути взимку.Треба ще трохи грибів назбирати, шипшини,терен, і глід, і калина також знадобляться.Клопоти є, але я їм радію — вказівкам,як треба рухатись далі; куди?Повернись до початку думи цієї, прошу.XIШляхетного не слава видає,не посмішка тонка чи зграбні рухи рук,не сто книжок, прочитаних ретельно,і не знання чудове мов чужинськихабо майстерно вишукані одяг та прикрасиі виплекане древо свого роду…Тим більше це не гроші, не маєтки,в яких людина — мов роса на павутиннінетривка, і кожен ґандж у ній собі знаходить місце.Шляхетного свобода, вольна воля видає,вони обрали одне одного свідомоі так ідуть, не маючи ні дому, ні півдому,по-своєму радіючи, сумуючи по-своєму.Слова незримі в них і зримі вчинки,по вчинках тих ви впізнаєте їх;без тлумачів, чужинці, взимку навітьрозумієте, виразних. Тоді вже лахи не обходять,худі обличчя прикро не вражають,як і проміння, що струмити зачиназ речей, людей недужих і зурочених тварин,яких шляхетна воля доторкнула.Не кличте її смертю. Замовчіть.Учіться їй, дітей своїх учітьнезримими словами; пам’ятайте,що світ не вами закінчиться,бо ваші виразки суть школи лісовіабо ашрами, де посібники наочні —ваші шрами, а пензлі та папір —волосся, шкіра, біль, нарешті, ваші.…А паче волі осінь полюбіть,бо гоже ти сказав, пророче:«Ми восени таки похожіхоч капельку на образ божий, —звичайне, що не всі, а так —хоч деякі». І менше всьогошляхетний думає про смерть,і так і не вмирає, швидше всього.Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима) (1994)
Частина перша
Тирада 1Король розпатланий і босийна свищику граєа його вітаєвесь ЄрусалимБетлеем за нимбіжать малі дітибіжать живі паннистоять за ним бідиплещуть у долонісяє орифламатри лілії золотікупаються в крові комоннійобшарпаний і побитийбез корониголоднийприйшов свободитигріб Господнійславімо йогоТирада 2Чути крики і гомін по всій Україніплаче велика земля яблука падаютьпишна звірота править народома як вона править не знає корольміста занедбали ремество батьківу селах тічкуються зграї вовківа гори паперу пливуть і пливутьу руслах колишніх річока дари та благання тепер не доходятьдо гордого Кракова города.Тирада З«Де течеш, Дунаю червоний?»«Там, де стоїть панна з тобою,козаче».«Де ти взяв си барви такої?»«Там, де ти забив турків троє,козаче».«Аби мені лучча зброя,То загладив би ще троє,Дунаю».«Коли б мені кармазин,То загинув би й татаринне один».«Коли б мені ще й сап’янці,То пойняв би тебе, панцю,брей, море, брей!»А Дунай тече,А панна плаче,козаче.