Живий звук

— А ось як ти збирався їх передати споживачеві, — Лаваш ступив до столу, взяв мою мобілку, знайшов папку вхідних повідомлень, відкрив останнє і тицьнув трубку мені під ніс: — Що тут написано? Схема знайома: той, хто хоче купити наркоту, має телефон роздрібного дилера. О певній годині він приходить у наперед обумовлене місце і посилає есемеску. Дилер виходить, виносить товар, отримує гроші. Ти не встиг, мій колега, — він тицьнув пальцем на Тхора, — не витримав. Дуже вже хотілося йому тебе зловити. Та й не хлопчина-наркоман нам був потрібен, а той, хто торгує. Ось так ти нам і попався.
— Значить, протокольчик складемо. Для порядку білий порошок на експертизу здамо. Телефон долучимо як речовий доказ. Клуб «Слон» на районі теж має певну репутацію. Розумієш, яку? Кубельце там, Ігоре Вараво. Ну, раз ти туди прийшов, значить, знаєш усе краще від нас. Виходу в тебе нема. Пиши зізнання сам, називай прізвища своїх постачальників. Де берете наркоту, за скільки, коротше — все, що знаєш.
Звільненою рукою я витер розбите обличчя. Кров уже не йшла, на руці лишилися рожеві сліди. Помацав язиком передній зуб. Здається, цілий. Далі мовчати і тягнути час не було сенсу.
— Ми ж усі знаємо: це підстава. Ось тільки я не розумію, кому це потрібно, — промовив нарешті.
— Ти взагалі мало що розумієш, — сказав Тхір.
— Тугодум, — у тон йому додав Лаваш.
Я глянув на них знизу вгору.
— Чого зириш? Перше китайське попередження не дійшло — на тобі друге, українське.
Оп-па!
Я чекав чого завгодно.
Навіть спроба повісити на мене зберігання та розповсюдження наркотиків не так заскочила. Ось воно що. Ось звідки ноги ростуть. Мозаїка склалася моментально: я шукаю Наталю Зиму, дзвоню на її мобільний номер, називаю себе і тим самим знову засвічуюся. Мене знову вирішили попередити, тільки цього разу — не по телефону. Тоді, перед першим китайським попередженням, я засвітився біля лікарні у Феофанії, де ховається — чи утримується силою? — популярна співачка Анжела Сонцева. Тепер я викликав вогонь на себе вдруге, розшукуючи її особисту помічницю чи ким там доводиться Анжелі ця невідома мені Наталя Зима.
Якщо вже до суворих попереджень долучають міліцію, вся ця дивна історія виглядає більш серйозною, ніж я навіть уявляв. Адже, виходить, я не повинен зустрічатися і з Сонцевою, і з Зимою. Хтось дуже цього не хоче. Ну, а раз так, жодне моє слово в цій кімнаті нічого не значить. Тхір і Лаваш виконують конкретне замовлення, і вони виконають його.
— Мовчиш? — гаркнув Тхір.
— А що, є варіанти?
— Є, — вступив Лаваш. — Сідаєш за стіл, пишеш два документи. Один — щиросердне зізнання в спробі продати наркотичну речовину з метою наживи. Не тільки шпана цим грішить. Дорослі люди, такі, як ти, теж на швидкі бабки ведуться. Ну, спробував раз, потрібні гроші, попався, з ким не буває. Навіть можеш нічого більше не писати. Просто: я, такий-то, тоді-то спробував продати наркотик невідомому. Дата, підпис. Протокол вилучення наркоти підколемо до заяви і заховаємо он туди, — він показав пальцем на облуплений сейф.
— Припустімо. А який ще документ вам потрібен?
— Розписку напишеш, — знову вишкірився Тхір. — Я, такий-то, згоден співпрацювати з органами міліції на добровільних засадах.
— Так просто? — я не стримав кривої посмішки.
— Простіше навіть, ніж ти думаєш. Напишеш, підпишеш — і гуляй собі. Але якщо забудеш про нашу розмову і завтра знову почнеш пхати свого носа, куди не треба, буде біда. Спочатку факт твого затримання зафіксують у журналі. Це запросто робиться. Потім і це, і протоколи, і зізнання, і головне — твоя підписка стукача зіллються твоїм колегам. Ви, журналюги, дуже це любите. Є навіть ті, хто готовий про цю історію написати. Тоді в тебе, Ігоре Вараво, точно не буде часу займатися різними дурницями. Не скоро відмиєшся, віриш?
— Вірю, — я набрав повні груди повітря, видихнув: — Тому нічого писати не буду. Вбивайте.
Моє «вбивайте» прозвучало на диво спокійно, хоча й приречено. Хоча я ані на мить не сумнівався: ці два молодих мента охоче забуцали б мене чи когось іншого ногами в підворітні. Якщо не на смерть, то на інвалідність — так точно. У ситуації, що склалася, їхні природні руйнівні хижацькі інстинкти стримувала саме ця ситуація: вони при виконанні службових обов’язків. Аби мене справді хотіли ліквідувати, не цькували б прирученими лягавими. Не влаштовували б увесь цей спектакль. Набагато простіше підловити в під’їзді, влити в горлянку пляшку горілки і скинути або в котлован, або — із залізничного мосту під поїзд. Те, що ці двоє шарують мене у відділенні, у службовому кабінеті, та ще й не особливо намагаються зачистити кінці, за великим рахунком зв’язує обом руки.
І надає всьому, що відбувається, швидше попереджувального, профілактичного, превентивного характеру.
Ні, наслати на мене професійних убивць або не хотіли, або поки що вважали передчасним. Для чого, коли розмазати мене по стінці і заткнути рота можна цілком законними методами. Якщо, звісно, вважати такими міліцейські провокації типу підкинутих наркотиків, вибитих зізнань та інші штуки з ментівського арсеналу.
Отже, мене не вб’ють. Принаймні, не тут і не зараз.
— Убивайте, — повторив я і витримав лютий погляд Тхора.
Той гмикнув, подивився на Лаваша. Лаваш, коротко замахнувшись ногою, влупив мене в бік, а коли я завалився від удару — ще раз угатив по куприку. Болючого крику я не стримував — дуже жирно для цих двох гондонів, аби я демонстрував їм тут партизана в лабетах гестапо.
Тхір присів біля мене, і в його погляді блиснуло щось людське.
— Слухай, я бачу, до тебе все дійшло. Для чого тобі ці пози? Усе одно тебе ніхто не бачить і не чує. Ми з колегою твої старання оцінили. Ти тримався до останнього. Гідність твоя чи що там у вас, інтелігентів, може спати спокійно. Хочеш, — він підморгнув, — я тобі на бланку довідку дам: здався після тривалих та виснажливих боїв. І тоді ти нам усе підпишеш. Годиться?
— Іди в жопу, — я відвернувся.
— Ну, в жопу то в жопу, — Тхір випрямився. — Китайські попередження, значить, не діють. Українських хочеш? Знаєш, які вони — українські національні попередження? Україна — батьківщина слонів, це ваші туалетні газети пишуть? Зараз я тебе з одним українським слоником познайомлю.
Він підійшов до облупленого сейфа, дістав із кишені ключа з ребристою борідкою, відчинив ним важкі дверцята і витягнув старий протигаз.
— Познайомся, це — слоник. Він у нас живий. Не віриш?
Лаваш зграбно перемістився за мою спину, міцно обхопив ззаду руками так, щоб голова моя трималася рівно. Тхір завченим рухом одягнув мені протигаз на голову. Мене ледве не вивернуло від суміші неприємних запахів, замішаних на старій гумі й амбре помийного відра. Аби хоч якось дихати, я зробив кілька вдихів, закашлявся — і раптом мені перекрили кисень.
Рука Тхора перетиснула дихальний гофрований шланг.
Кругле скло окулярів відразу запотіло.
Я відчув себе пірначем, який опинився під водою на надто ризикованій, не звичній для себе глибині і не може швидко піднятися на поверхню. Спроби затримати рештки повітря і посилати його в легені поступово ні до чого не привели. Я знову закашлявся, протигазна гума тут же стала вологою і обліпила мені обличчя. Смикнувшись, я змахнув вільною рукою, та чиясь нога у важкому черевикові, очевидно — Тхорова, вдарила носаком по кисті, наступила на неї зверху, притиснула до підлоги. Якщо він надавить ще трохи, з пальцями можна прощатися — розкришить нафіг.
— Як дихається? — почулося над головою.
Повітря всередині вже зовсім не було. У вухах почало шуміти та дзвеніти. Очі самі заплющувалися. До горла підступала нудота, я захрипів — і тут протигаз зняли. Повітря в кабінеті теж не можна назвати свіжим, але я з вдячністю, за яку мені тут же стало жахливо соромно, почав вдихати його, наповнювати ним легені, і слів при цьому в мене не вистачало — замість щось сказати лише розкривав рота, як викинута на берег риба.