Ставка більша за життя. Частина 3

 
Анджей Збих
СТАВКА БІЛЬША ЗА ЖИТТЯ
Частина третя
 
Залізний хрест
1
Заєць-русак прищулив вуха і кинувся в гущавину, та сховатися не встиг. Шротина влучила в нього під час стрибка. Він звівся на задніх лапках, крутнувся на місці і впав.
Оберст Герберт Райнер узяв рушницю на плече і вставив монокль в око.
— Шостий, — сказав він, не ховаючи вдоволення, і попрямував до вбитого русака. Граф Едвін Вонсовський зупинив його рухом руки.
— Хлопи заберуть, пане полковнику.
Із зарослів показався штандартенфюрер Дібеліус, він помахав їм здалеку рукою.
— Як завше, мій Герберте, у тебе несхибна рука і точне око.
У довгому кожусі, що сягав майже до п’ят, він був схожий на ведмедя: опецькуватий, нетверда хода і випростана У вітальному жесті рука, яку Дібеліус не опустив, мабуть, Щоб не втратити рівновагу в глибокому до колін снігу.
“Як ведмідь у танці”, — подумав Вонсовський.
— Ви, полковнику, нині король полювання, — сказав граф уголос. — Але, мабуть, уже годі, ми всі померзли.
— Любий кузене, адже ви господар. Не гніваєтеся, що я так вас називаю? Чи я вже казав тобі, Максе, — він звернувся до Дібеліуса, який щойно вибрався із замету й, тупцюючи, обтрушував від снігу свої чоботи. — Чи я вже казав тобі, Максе, що ми з паном Вонсовським родичі?
— Пане полковнику, це мені робить честь, — сказав Вонсовський.
— Казав і не раз казав, — недбало кинув Дібеліус. — Вже пізно, — звернувся він до Вонсовського.
— І граф пропонує кінчати. Я вже чую запах його знаменитого бігосу.
Вонсовський подав рукою знак селянам, які стояли групою віддалік, біля саней.
Пролунав гук мисливської сурми. Із зарослів вийшли останні мисливці.
— Ласкаво прошу до саней, панове, — сказав Вонсовський, — я поїду верхи, бо мушу доглянути бігос, щоб не підгорів.
Граф легко скочив на коня. Хоч йому було вже п’ятдесят, він зберіг спритність колишнього переможця кількох міжнародних змагань з кінного бігу. Граф помахав гостям рукою і торкнув гнідого острогами. Кінь рушив навпростець, через ліс. Хотілося приїхати першим не так задля бігосу, як для того, щоб зустріти одного чоловіка, який ось-ось мав прибути. Перед мисливським будиночком граф зіскочив з коня і, пестливо поплескавши його спітнілий круп, повів на стайню; сани з німецькими офіцерами ще й не показалися, не чутно було навіть пронизливої мелодії дзвіночків, прив’язаних до збруї.
У великому, під темний дуб залі, оздобленому мисливськими трофеями хазяїна, вже сидів молодий чоловік, з яким граф Вонсовський мав зустрітися. Лакей Францішек Жребко, — під цим ім’ям і в цій ролі протягом двох років виступав майор Руцінський, до війни відповідальний працівник сектору “Захід” Другого відділу [1] генерального штабу, багаторічний начальник капітана Вонсовського в цьому ж таки відділі,— саме подавав молодому обер-лейтенантові вермахту прикурити.
— Непогано вам тут живеться, графе, — сказав Клосс, побачивши Вонсовського.
— Принесли? — спитав Вонсовський, потискуючи йому руку. — Вам треба квапитися, бо за кілька хвилин сюди приїдуть
— Ні, можна и не квапитись, — відповів Клосс. — Я в службовій справі. Мушу забрати одного вашого гостя. — Він витяг із теки маленьку пачку і простягнув її Вонсовському. — Це гроші, стільки, скільки ви просили, тітка Зузанна цього разу розщедрилася.
— У мене є дещо і для вас, — сказав Вонсовський, — таке, що дуже потішить тітку Зузанну. Можете взяти з собою. Дві родинні фотографії із зимового лігва… вовка. — Вонсовський зрозумів, що вразив гостя. Він не помилився: Клосс аж свиснув.
— У вас є “вовча яма”? Садиба нашого улюбленого вождя?
— Хвилиночку… — почав Вонсовський, але тут же почулося дзеленчання дзвіночків, потім — форкання коней, гучні вигуки, тупіт чобіт. — Важко, — сказав Вонсовський. — Післязавтра в домовленому місці.
— Добре заховайте це — лихо не спить.
— Не хвилюйтеся, у цьому домі шукають лише горілку, а її тут вистачає.
Францішек кинувся допомагати гостям скидати із себе кожухи, натягнуті на військові шинелі. Клосс відшукав очима Райнера, за статутом клацнув підборами. Райнер навіть не приховував, що наказ, якого привіз обер-лейтенант Клосс, не викликав у нього захоплення.
— Не весело, — буркнув він, а потім, пересилюючи гомін, вигукнув: — Мені прикро, панове! Особливо прикро перед вами, дорогий господарю й кузене, — Райнер глянув на Вонсовського, — та високе начальство…
— Генерал? — запитав упівголоса Дібеліус. — Ти ніяк не перевиховаєш цього старого цапа. Випадає добра чарка.
— Дуже вас прошу, панове, — вів далі Райнер, — не завдавайте собі зайвого клопоту, самі ж знаєте, що нашим шефам ми потрібні найбільше тоді, коли це нам найменше до вподоби. Служба — не дружба.
— Сумно, — сказав Вонсовський, простягаючи до Райнера обидві руки, ніби хотів його обійняти. — Я знаю, що таке наказ, бо сам служив у війську його цісарської величності Франца-Йосифа, до речі, в одному полку з вашим шефом, генералом Вірлінгером. Передайте йому при нагоді моє вітання, сподіваюся, він мене пам’ятає.
— Він дуже тепло згадує вас, — сказав Райнер. — Ходімо, Клосс, ми навіть не понюхаємо знаменитого графського бігосу.
— То, може, на коня? — Вонсовський широко розчинив двері до їдальні.
Коли стало видно стіл, що гнувся під вагою страв, очі в офіцерів, які на четвертому році війни вперше побачили таку розкіш, жадібно спалахнули.
— На жаль, любий Вонсовський… — Райнер похитав головою.
— Ну, тоді, пане оберст, до наступного полювання. Сезон тільки-но почався.
— Ба! — пирснув на свій манір Дібеліус. — У цій країні нам немає часу полювати на зайців, ми полюємо на людей! — Він розреготався, вдоволений своїм жартом. — Даруйте, — додав він, — на півлюдей. А за твоє здоров’я, Райнер, ми вип’ємо.
Вже наближаючись до дверей, Клосс помітив, як Вонсовський, узявши під руку Дібеліуса, повів його до їдальні. Цей панібратський жест щодо шефа СД і поліції району, людини, саме ім’я якої викликало жах і ненависть у кожного мешканця краю, не виходив Клоссові з голови всю дорогу до Варшави. Розморений теплом, мовчанням Райнера, який дрімав на задньому сидінні, та тихим шумом мотора, він і собі задрімав, але вигляд колишнього працівника Другого відділу, а нині однієї з Клоссом групи, яка мала криптонім “Ванда”, та ще у ніжних обіймах із лиховісним Максом Дібеліусом, що його навіть есесівці називали “кривавим Максом”, не йшов з думки. “Непоганий актор, — думав Клосс, переборюючи сонливість. — Цікаво, чи він справді граф?”
Клосс не міг знати, що той, кого він подумки назвав непоганим актором, мав незабаром зіграти найвідповідальнішу роль у своєму житті. Не знав він і того, що саме йому, Клоссу, випаде нелегке завдання бути режисером у тому спектаклі.
2
Ударив мороз, сніг, що припорошив колію, прокладену автомобілем оберста Райнера, порипував під черевиками двох баншутців, які охороняли невеличку станцію й десятикілометровий відтинок залізничної колії неподалік од мисливського будинку Вонсовського. Вони кляли свого шефа, рябого гефрайтра, який у таку холоднечу звелів їм обійти залізницю. Хіба ж вони ідіоти, якісь хлопчаки, що сліпо виконують накази! Обом їм уже за сорок, родом вони із сусідніх сіл під Шварцвальдом, довіряють один одному і знають, що донощика поміж них не буде. Знають також, що з їхнього ходіння уздовж насипу нічого доброго не вийде, — може, одержать кулю від партизана, який причаївся в кущах, — а їм так хочеться повернутися до своїх жінок у Тюрінгію, а не наражатися вночі на озброєних людей. Не домовляючись, вони звернули з насипу, як тільки дійшли до місця, де вже дзюбатий Петер нізащо в світі не побачить їх. Село було за кілометр, обидва знали, що нічна подорож набагато безпечніша за безглузде ходіння уздовж колії, яку їм удвох не під силу встерегти. Люди, розбуркані опівночі грюкотом прикладів у двері, не задумуються над тим, чи має право залізнична варта забирати харчі й самогон. Зрештою, марно згадувати про право, коли є два шмайзери. Вони самі селяни й легко знаходили селянські схованки то з яйцями, то з гускою, то зі шматом жирного шпеку. Вигукуючи своє: “Бабо, шпек, шнель!” — вони мстилися за те, що мусять, замість того, щоб лежати біля своїх жінок під теплою ковдрою, блукати вночі по цій холодній, непривітній країні, боятися свого рябого начальника, який щомиті може написати рапорт, і тоді вони опиняться на Сході, там, де люди такі ж суворі, а холод ще лютіший.