Ставка більша за життя. Частина 3

— Завтра я надішлю своїй посилочку, — тихо сказав нижчий із баншутців. — Трохи свинячого сала і ці панчохи.
Другий кивнув головою. Він знав, про що мова. Нещодавно за півкабана вони виміняли у залізничників дві коробки французьких панчіх. Там цього добра стільки, що стачило б дружинам обох до кінця життя щонеділі ходити в костьол у новеньких шовкових панчохах. Раптом він зупинився.
— Чого ти став? — запитав нижчий. — Забув, що Петер хоче гуски? Тому й послав нас вартувати. Треба віддячити бовдурові, а то…
— Тихо, — гримнув на нього другий. — Слухай: музика.
Пройшовши кільканадцять метрів, вони почули її виразніше. За якусь хвилину побачили освітлені вікна, почули багатоголосий гомін.
— Це той граф, — сказав нижчий баншутець. — Відчуваю: сьогодні буде чим поживитися.
Грюкаючи черевиками, вони вийшли на ґанок, затарабанили прикладами, але їх не почули. Це було просто зухвальством. Вищий з розмаху вдарив у двері і мало сам не впав, улітаючи до залу. їм не пощастило. Відчиняючись, двері затулили вішалку, вкриту офіцерськими пальтами й кашкетами з черепом. Це б протверезило баншутців. Але вони, розлючені тим, що ніхто й не думав їх зустріти, попрямували до дверей, за якими лунали вибухи реготу й хрипкий звук патефона. Нижчий розчинив двері навстіж.
— Тихо! — гукнув він і нараз прикусив язика.
Другий, ще у залі, не знаючи, чому товариш замовк, і собі заволав:
— Затулити вікна, наказ — затулити вікна! — Переступив поріг і завмер.
Штандартенфюрер Дібеліус підвівся, хитаючись, ступнув до них, але ноги вже погано його слухалися, і він зіперся на плече котрогось із офіцерів, що сиділи.
— Пане штандартенфюрер, — пробелькотів той, що увійшов першим, — ми не знали…
— Мовчати! — гримнув Дібеліус. — Я вам не дозволяв базікати! Тепер знатимете. Там, де я, треба слухатись моїх наказів! Зрозуміли?
Баншутці майже одночасно гавкнули своє “jawohl”, ступивши крок назад.
— Хто вам дозволив іти? — визвірився Дібеліус. — Я зашлю вас на Схід! — загорлав несамовито.
— Але, любий Дібеліус, — заспокоїв його Вонсовський, — ці солдати не мали злих намірів. Зрештою, добре, що німецькі солдати дбають про виконання наказів німецької влади. Це моя провина. Я так мало буваю у цьому будинку, що не звелів поробити штори на вікнах. Францішку, — звернувся він до лакея, — дивись, щоб наступного разу…
— Слухаю, пане граф.
— Геть звідси! Миттю! — заверещав Дібеліус.
— Хвилиночку, — сказав Вонсовський. Баншутці нерішуче зупинилися. — Францішку, — звернувся він до лакея, — проведи цих хлопців на кухню, нехай дадуть їм попоїсти й шнапсу, щоб розігрілися і випили за здоров’я пана штандартенфюрера Дібеліуса.
— Ти обеззброїв мене, любий Вонсовський, остаточно обеззброїв. Ідіть, — він широким жестом показав солдатам на двері, — і ніколи більше не цікавтеся цим будинком і моїм приятелем паном Вонсовським. Чи знаєте ви, недотепи, про що ми тільки-но дізналися з паном графом: у тисяча дев’ятсот одинадцятому році пан граф і я мешкали в Мюнхені на одній вулиці, харчувалися в одному ресторані, вчащали до одного борделю і не знали один одного. — П’яним жестом він пробував обійняти Вонсовського.
Офіцери підвелися з чарками. Дібеліус ухопив склянку, налив по вінця, з розмаху стукнув по чарці Вонсовського. Хтось із молодших офіцерів почав наспівувати студентську пісню. Дібеліус все тримався за плече Вонсовського.
— Друже, — белькотав він, — здається, я випив забагато. — Дібеліус голосно гикнув. — Веди, — сказав, — веди до туалету, — додав він на здивований погляд Вонсовського.
Баншутці, яких супроводжував Францішек, зникли у залі. Дібеліус звільнив плече Вонсовського і бігцем кинувся до дверей. Він підставив обличчя під широкий струмінь води, легкими рухами пальців погладив набряклі щоки. Потім узявся роздивлятися себе в дзеркалі, думаючи з сумом, що волосся на голові рідшає, а мішки під очима збільшуються і стають брунатними. Не обертаючись, простяг руку до полички з рушниками і послизнувся на кахляній підлозі. Поточився. І так закортіло йому розлягтися тут, на цій підлозі, і заснути. Може, він навіть задрімав, та протверезила його вода, що скрапувала з незакрученого крана. Хотів підвестися і, переборюючи сонливість, що огортала його, пошукав очима, за що б йому вхопитися руками. Нарешті знайшов — умивальник. Узявся за край, але знову впав, бо умивальник, мовби не прикріплений до стінки, відсунувся під вагою його тіла, відкривши темну нішу. Не одразу второпав Дібеліус, що це йому не примарилося. Несподівано підвівся з якимось полегшенням. Навідліг ляснув кілька разів себе по обличчю, щоб оговтатися, але ніша не зникала. Ще не ймучи собі віри, простяг руку. Відчув долонею якийсь предмет, витяг його. Він побачив грубенький стосик стодоларових купюр, перев’язаний стрічкою, ніби щойно з банку. Дібеліус удруге простяг руку і дістав пачку цигарок “Juno”. Пачка була відкрита, без цигарок. Витягнуті з неї ролики вузенької фотоплівки приголомшили. Дібеліус ураз протверезів. Сів на край ванни, замислився, дивлячись на купюри і пачку від цигарок.
Потім підвівся, поклав знайдені предмети туди, де вони й лежали, потягнув за край умивальника — він дуже легко став на своє місце.
— Не Райнер сьогодні король полювання, а штандартенфюрер Макс Дібеліус, — сказав він своєму двійнику в дзеркалі. Двійник закліпав до нього маленькими, але майже тверезими очима.
У залі не було нікого — це полегшило справу. Він підійшов до настінного старосвітського телефону, замовив розмову з Варшавою. Службіст Льозе, якому випало чергувати, не спав, відгукнувся майже відразу.
— Шістьох чоловік, — наказав Дібеліус, — якомога швидше, — і поклав трубку на важелі. Він не хотів задовольнити цікавість Льозе й не бажав йому щось розповідати. Нехай думає, що шеф просто боїться вертатися вночі без супроводу.
Графові гості збиралися вже до від’їзду. По черзі підходили до Вонсовського, тиснули йому руку, а він кожному з однаково привабливим усміхом казав, що це він, господар, повинен дякувати за честь, яку зробили йому. Дібеліус умостився в глибокому кріслі біля каміна. Він випростав ноги і гриз незапалену сигару.
— Ви не їдете, пане штандартенфюрер? — звернувся до нього худий полковник саперних військ із довгою зморшкуватою шиєю, як в обскубаного індика, на якій метлявся залізний хрест.
— Моя машина зіпсувалася, — збрехав Дібеліус.
— Ми підвеземо вас, — запропонував майор військово-повітряних сил.
— Дякую, — відповів. — Я наказав, щоб мені надіслали іншу. Я почекаю. Звісно, якщо наш господар дозволить.
— Звичайно, пане штандартенфюрер, — сказав граф. — Якщо ви себе погано почуваєте…
— Я чудово себе почуваю. Давно так не почував.
— Я мав на увазі, — пояснив Вонсовський, — кімнати для гостей. Францішек добре напалив. Ви переспите, вранці їхати приємніше. Які чарівні засніжені ліси на світанку!
— Вам добре, пане Вонсовський, — сказав Дібеліус, простягаючи одночасно руку майорові, — вам добре, — повторив він, — у вас є час милуватися чарами природи. А я не можу дозволити собі спати цієї ночі, навіть у кімнаті, яку так натопив ваш Францішек. Мені треба ще допрацювати.
За вікном загурчали мотори автомашин, якими від’їжджали офіцери. Вонсовський провів їх аж до вхідних дверей. Дібеліус, зручно вмостившись у кріслі, димів сигарою, нарешті запаливши її полінцем із каміна.
— Ви надзвичайна людина, Дібеліус, — сказав Вонсовський, влаштовуючись у другому обтягнутому шкірою кріслі. — Після такого дня ви ще працюватимете? Але я вам вірю, хоч іще півгодини тому я дав би голову на відсіч, що ви підете спати. Оце риса справжнього німця: обов’язки на першому місці. Якби мої співвітчизники дотримувалися цього правила, то історія, може, була б до них прихильніша. Та що вдієш: ми любимо базікати, мітингувати…
— Любите їсти й пити, це мені у вас подобається.
— То, може, ще по крапельці чудової наливки? Її робив Францішек за рецептом своєї матері, яка була економкою у маєтку моєї матері, графині фон Екендорф. Ну, то як?