Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

— Не дивуєшся?
— Без цього фахівця можна обійтися. А цього треба залишити. Обдарований!
І назвав моє прізвище.
— Викреслимо! — наполягав Хазен. — Ти ж переконував: ситуаційна кімната може вирішувати всі найскладніші завдання. Нащо зв’язувати руки талантам?
Андросін пильно глянув на Хазена.
— Може, й мені звільнитись?
— Як знаєш.
Андросін пішов до дверей.
— Хе-хе-хе… Ти чуєш, Тетяно?! Він мене залякує! Стривай… Щоб не пошкодив, бува, систему.
— Я розумію, — Тетяна звелась із стільця.
Струнка, зі смаком одягнена, вона була найвродливішою серед співробітниць. Кожен із нас трохи симпатизував їй і трішки заздрив Хазену.
— Якщо він спробує внести зміни в систему, попереджу…
— Спасибі… Спасибі, що розумієш мене. А з Андросіним…
— Може, не слід втрачати найкращих спеціалістів? Подумай.
— Треба. В одному барлозі два ведмеді не вживуться.
— Але ж у нас…
— Що це мене сьогодні всі вчать, як треба жити?! — напівжартома сказав Хазен.
— Я не вчу. Я моделюю ситуацію, яка може виникнути, А раптом система замре…
— Це виключено!
— А якщо?..
— Годі!
…На екрані з’явилися співробітники відділу, мої колишні колеги. Хазен підняв келих.
— Друзі, за ваш талант, за ситуаційну кімнату, яка дійсно унікальна. Правда… — скрушно мовив після паузи, — скоро ми розлучимось. Шкодую! Але що вдієш! Автоматика, комп’ютеризація стрімко входять у життя. Сьогодні ми багатолюдне КБ, а завтра… Завтра тут працюватимуть усього двадцять п’ять чоловік. Ситуаційна кімната, універсальна інтелектуальна система, візьме все на свої плечі.
— А ви? — поспитав хтось.
— Я призначений генеральним директором. Керувати КБ міг би Андросін, але він…
Андросін мовчав. Потім поставив недопитий келих і пішов до дверей. На порозі спинився й повернувся до Хазена:
— Працювати з вами? Нізащо! У вас надто розвинений феномен князька!
Запала гнітюча тиша.
— Тетяно, приймеш керівництво, — рішуче мовив Хазен, — ти заслужила цього.
— Мені КБ?! — Вона злякано обвела усіх поглядом, розсміялася: — Ні, Хазене! Даруйте за відвертість, мені теж нецікаво працювати з вами.
— Он воно що, — розлютився він і спересердя жбурнув келих на підлогу. — Обійдусь без тебе!
Вона взяла сумочку й пішла. Хазен стояв як укопаний, широко розставивши ноги, втупившись перед себе.
— Все! Більше сюди не зайде ніхто! Ця кімната служитиме тільки мені.
Сів за пульт, на екрані з’явилося зображення жінки.
— Геть з моїх очей! — замахав руками, натиснув на клавішу “Руйнування інформації”.
Жінка зникла.
— Ти тільки говоритимеш!
— Так, шефе, — відповіла система. — Я тільки говоритиму,
— Не зви мене шефом. Для тебе я — Петро Сидорович.
— Так, Петре Сидоровичу! Дайте завдання, і я працюватиму.
Я не витримав і обірвав перегляд.
— Дурниці якісь! Манія самозвеличення. Мені остогидло в цьому порпатися.
— Даруйте, — заперечив капітан. — Я мушу все з’ясувати. Треба повернутися до тих запитань Андросіна!
— Можливо, — погодився я і спробував знайти потрібний епізод.
Але система вперто підсовувала фрагменти із діяльності свого колишнього шефа.
Капітан глянув на годинник.
— Гаразд. На сьогодні вистачить. Не відмовишся трохи допомогти мені ще й завтра?
У відповідь я лише стенув плечима. Він пішов, а я ще затримався в ситуаційній кімнаті.
— Я знала, що ви залишитесь, — усміхнулася Тетяна, — Про що говоритимемо?
— Про мою проблему. Ви обіцяли розв’язати її.
— Ось вирішення, прошу!
На екрані я побачив схеми, розрахунки. Унизу стояв мій підпис,
— Чому тільки один?
— А чий ще має бути? Ідея ваша, Решта — справа техніки.
— Мені чужого не треба.
— Подаруйте комусь цей винахід. Дві тисячі винаходів дали Хазену вісім з половиною мільйонів прибутку.
— Хазен — мільйонер?! Як він ставився до свого багатства?
— Йому ніколи було витрачати гроші. Над усе він любив бути тут.
— А Тетяна? Друзі?
— Тетяна! Друзі! Ви чому лишилися тут? Тому, що вам потрібний розумний співрозмовник. Невже думаючому комп’ютеру не можна віддати душу? — розсміялася Тетяна.
Я рвучко звівся, підбіг до дверей, але вони були зачинені.
— Стій! — крикнув я до зображення.
— Не панікуйте, ви ж мужчина! Підійдіть до мене. Перед вами рабиня. Усе зроблю, що вам заманеться.
Я сів за пульт.
— Зіграємо ще раз у шахи, — запропонувала вона.
— З радістю. У мене є бажання відігратися.
— Ви сьогодні в творчому піднесенні. Ваш хід!
— І все ж таки, що сталося з Хазеном?
— Хазен — це поняття містке. Учора ним був він, завтра станете ви, післязавтра… До речі, ви — повна протилежність Хазену.
— Розумієте, я маю з’ясувати причину його смерті. Вам шах, Тетяно!
Я раптом подумав: як же з моїм призначенням? Чому система не поспішає похвалитися сподіваним вирішенням цього питання?
— З Хазеном нічого не сталося. Абсолютно нічого. Даремно ви хвилюєтесь.
— А як справи з моїм призначенням на генерального?
— Все йде за планом. Завтра зустрічайте комісію з міністерства.
— Я?! Мене запросили сюди як експерта.
— Завтра у вас буде інший статус.
— Ну й ну!
— Не вірите! Дивно. Я вже не можу без вас. Я доб’юся вашого призначення.
— Створи собі інтелектуала і працюй з ним.
— Я намагалась. Інтелектуал вдався неспроможним. Тому, що це просто набір програм і величезна пам’ять. Людина! Ось що важливо! її дії неможливо передбачити. Лише вона становить інтерес для дослідження.
— Дивина, я не сподівався прислужитися комп’ютеру.
— Ви для мене — ідеальний варіант.
— Он як! — вигукнув я, дивлячись на зображення Тетяни.
Після вчорашнього сну моє ставлення до неї змінилося. Розглядав її обличчя, забуваючи, що це лише модельоване зображення. Хотілося вдивлятися й вдивлятися в нього.
Уранці прийшов Валерій Петрович. Та мене вже не цікавив Хазен. В голові в’язли думки про роботу об’єднання.
— Як справи? — спитав капітан.
— Прогуляв з Тетяною всю ніч. Ледь не закохався. Він поклав руку мені на плече:
— Шукай, шукай ту вирішальну сцену.
Я неохоче сів за пульт. На екрані з’явився Хазен. Згорблений, мовчазний, з брезклим обличчям. Пролунав дзвінок телефону. Він не зворухнувся. Так минуло п’ять, десять хвилин.
— Петре Сидоровичу, з вами хоче говорити…
— Не хочу! — вигукнув Хазен.
— Він хоче зустрітись, щоб вручити…
— Я не маю бажання зустрічатися! Нічого мені вручати не треба. Не хочу. Відключи телефон!
Знову запанувала тиша.
— Що з ним сталося? — спитав капітан.
— Не знаю. Це не в його характері.
Після довгої мовчанки Хазен зрештою мовив:
— Я здичавів. Їм, сплю, керую людьми, але не бачу їх. Директор-невидимець. І нікого поруч.
— Була Тетяна, — підказала система.
— Де ж вона? Дай її зображення! Це ти? Здрастуй, Таню, — він підвівся.
— Петре Сидоровичу, вас запрошують у Будинок культури для вручення…
— Ні-ні, я хворий!
— Я пошлю вашого заступника.
— Не заперечую. Наразі зображення зникло.
— Вас викликають до міністерства, — повідомила мене система.
— Встигнемо. Краще покажи останні хвилини Хазена. На екрані в тій самій позі з’явився Хазен.
— Уже рік, як я один працюю за все колишнє КБ, керую об’єднанням! — сказав він. — Дві тисячі винаходів! Я можу все.
— Не все, — заперечив голос з екрана. Хазен побачив Андросіна.
— Я не кликав тебе! Геть з моїх очей!
— А ти мені подобаєшся! Хто ти тепер?! Пусте місце.
— У мене дві тисячі винаходів!
— Не в тебе. В ситуаційної кімнати. Коли ми працювали разом, ти намагався перевершити всіх. Тепер ти розучився робити навіть найпростіші обрахунки.
— Я нічого не забув! — обурився Хазен.
— Невже? Що ж, спробуй розв’язати рівняння четвертого порядку. А щоб мав стимул — система не прийматиме твоїх команд, доки не розв’яжеш.