Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

На дисплеї з’явилися формули, вихідні дані. Дивна річ: Хазен мав найкраще з усіх нас математичне мислення, а тут раптом розгубився.
— Андросін, навіщо все це тобі?
— Ти деградував. Усі твої виконавці, навіть ситуаційна кімната, визнають це. Що з тобою буде через п’ять років?
— Слухай, модельований привиде, я зараз просто зітру тебе з пам’яті машини.
Хазен рвучко кинув п’ястука до клавіш пульта. Та на дисплеї з’явилася фраза: “Помилка в команді!”
— Це я — Хазен!
“Небезпечно для системи”.
— Виконуй! Андросін усміхнувся:
— У тебе тремтять руки…
— Зруйнувати! — заволав Хазен, знову набираючи команду.
“Помилка!” — відповів комп’ютер.
— Роби, що я велю! Я — процесор! Ти — термінал…
Схоже було, що система підкорилася. Хазен нетерпляче підвівся. Та не встиг ступити кілька кроків, як за спиною щось загуло, зблиснуло. Хазен ухопився за груди і впав на килим.
— Усе зрозуміло, — вигукнув я. Схопив капітана за руку й потягнув у прийомну.
— Хазен вимагав зруйнувати всю інформацію. Для системи це — смерть. Вона захищалася. Збереження інформації для неї — питання життя або смерті.
Підійшла секретарка і подала мені аркушик:
— Вам телеграма…
Мене запрошували в міністерство для затвердження на посаді генерального директора. Я відчув себе мов на крилах. Рвонувся до ситуаційної кімнати, щоб висловити комп’ютерові свою подяку.
Та раптом двері до приймальні відчинились, і ввійшов… Хазен разом з Тетяною.
— Ви?! — здивувався мені Хазен. — Як ви опинилися в моєму кабінеті?
— Пробачте, але… Ви ж убиті!
— Я? — розсміявся Хазен. — Живісінький!
— А труп у вашому кабінеті?
— Що? — Він обернувся до Тетяни: — Ти бачила таке? — І вже до нас: — Добряче налякались?
Капітан підступив до нього:
— Поясніть, будь ласка.
— Мені завдяки системі вдалося створити модель біокібернетичного робота. Повезли його випробовувати в дії. Кімнату замкнув. Так що тут нікого не могло бути. Каюсь, не зумів передбачити, що системі заманеться створити двійника біоробота, та ще й з моїм голосом, обличчям. Видно, не тільки людина боїться самотності.
— Але ж вона… засватала мене на посаду генерального директора замість вас! Ось телеграма.
— Я справді подав заяву про звільнення. У мене з’явились нові плани. Гадаю, з вами не станеться те ж саме, що з роботом?
— Виходить, це Андросін запрограмував систему на такий психологічний експеримент? — поцікавився капітан.
— Андросін? Тетяно, ти щось про це знаєш?
— Ні… Але можна поспитати у нього.
Хазен подивився на мене і всміхнувся. А я дедалі більше втрачав упевненість, що мені вистачить снаги владарювати над цією пронозою, його дітищем.
 
Олег Романчук
ПАСТКА НА РЕСТІ
Повість
Його свідомістю неначе прокотилася луна. Змінювали одна одну хисткі картини — ірреальні, фрагментарні: калейдоскоп химерних асоціацій без видимого внутрішнього зв’язку.
Та поступово його “я” усвідомлювало себе в єдності з оточенням. Але щось так і не ставало на звичне місце. Спробував чіткіше проаналізувати вгаслі відчуття. І нараз виявив, що забув, хто він.
Не знав чи забув?
Його ім’ям був світ. Всесвіт. Першоматерія.
А ще була пітьма.
Просто пітьма. Липка, болісна. Він довго плив нею…
Чи лише мить?
Сум’яття опанувало ним, і водночас усе, що відбувалося, здавалося несправжнім, не його.
Він лежав долілиць. На блискучій поверхні. Ідеально рівній.
Тук-так-тук… Сполохано билося серце. Щось примусило його перевернутися на спину. Якась незрозуміла сила.
Розплющив очі. Побачив над собою зелене небо, а на ньому дві яскраві плями — жовту й червону. Сонця?..
Зірвався на ноги. Побіг. Куди? Просто біг… Утікав! Від кого?.. Чи від чого?
Не знав. Було лячно. Лячно…
Картина щезла.
Чи назавжди? Чи й справді воно було, це видіння?
На берег тихо накочувались хвилі. Море… А може, й океан. Водяна гладінь і білі бурунчики вдалині. Зелене небо і жовто-червоні сонця. Гори. Зовсім близько. Легенький теплий вітерець. Сірий пісок, сірі камінці. Лискучі, кругленькі.
Почуття тривоги знову огорнуло його. Він мав кудись потрапити… Мав чи мусив?
Мусив. Мусив перемогти смерть. Мусив здолати її…
Знав він це чи відчував?
Відчував… Відчував, що треба рятуватися.
Підвівся й побрів берегом,
Якісь дивні рослини. Раніше не бачеці. А може, він просто не пам’ятав їх?
Знову побіг. Цього разу вгору.
Тук-так-тук… Серце, здавалося, от-от вискочить з грудей.
Ось і вершина скелі. Стрімкої, високої. Зупинився. Важко хапав ротом холодне повітря. Трохи заспокоївся.
Далеко внизу розкинулось місто.
З його грудей вирвався крик. Тривожно-радісний крик.
Потім він вигукнув…
Що саме?
Набір слів… Незнайомих, незвичних слів.
Він не знав цієї мови. Ніколи не розмовляв нею. Чи йому лише здалося?
Побіг униз. Щось вигукнув. Біг швидше й швидше…
Спіткнувся. Клубком покотився вниз. Удар. Страшний біль. Темрява.
Пітьма.
Така, як у всесвіті. Без зірок.
Чи існує всесвіт без зірок?
Здається, це було останнє, що змигнуло в мозку… А втім, ні. Інтуїтивно вгадав, що пітьма обов’язково мине.
Прокинувся давно, але очей розплющити не наважувався. Лежав, напружено вслухаючись у підозрілу тишу. Врешті це обридло, і він розплющив спершу ліве, затим праве око. Обдивився своє ліжко. Точніше, світло-зелену спинку-панель з безліччю кнопок.
Перевів погляд трохи ліворуч, звідки струмував ледь відчутний потік повітря. Там було розчинене навстіж вікно, за яким на тлі світло-зеленого неба яріли дві плями: червона і жовта-два сонця. Він бачив усипане голубим і білим цвітом дерево. Трохи далі стояла невелика гостроверха будівля, пофарбована в рожевий колір.
Дзеркало висіло на стіні навпроти вікна. Він його пам’ятав. Ще відучора, коли пробудився до життя.
Праворуч висіла картина. Невеликий, майстерно змальований пейзаж: море, піщана коса, гори. Якоїсь миті здалося, ніби уже десь бачив його. Однак спроба згадати, Де саме, викликала у мозку біль. Гострий, несподіваний. Тихо застогнавши, приплющив очі.
Поступово біль ущух, Лусон лежав, заплющивши очі.
Цікаво, котра тепер година?
Він добре пам’ятав своє вчорашнє пробудження. У цій же кімнаті, на цьому ж ліжку. Тоді свідомість повернулась лише на короткий час. Устиг тільки довідатись, що звуть його Лусоном. Принаймні так до нього звертався чоловік з чорними вусами.
Так. Чоловік з вусами. У світло-голубому халаті, в білих штанах і такого ж кольору м’яких капцях. Ким він був?.. Згадав: незнайомець назвався лікарем. Доктор Гаскар. Не пам’ятав більше нічого, хоча якісь неясні спогади продовжували снувати у закапелках його пам’яті. Навіть здалося, що він упритул наблизився до надзвичайно важливого спомину, та саме тієї миті мозок запротестував. Гострий біль знову пройняв його.
Слід бути обережнішим. Спогади приносять неприємні відчуття.
З-під заплющених повік сторожко вдивлявся туди, звідки долинали невиразні звуки. Стіна між дзеркалом і картиною безшумно розступилась, і з’явилася висока, трохи сутула постать у білому халаті.
Де він бачив незнайомця? Глибокі очі, здавалося, випромінюють крижаний холод. І раптом упізнав: доктор Гаскар. Він пам’ятає його. Відучора…
— Добридень! Як ви себе почуваєте, Лусон?
У голові знову кольнуло. Здавалося, тисячі крижаних голок пронизали її.
Гаскар стурбовано схилився над ним.
— Вам недобре?
— Коли напружую пам’ять…
— Це минеться. Пам’ятаєте мене?.
— Так. Ви були тут учора.
— Що ви ще пам’ятаєте?
— Окрім того, що опритомнів учора і звати мене Лусон, — нічого. Де я?
— На Ресті. Район Флор. Четверта дільниця. Інститут реабілітації.
— На Ресті… — машинально повторив Лусон.
— Вам нічого не говорить ця назва?