Вогненний водоспад

— Відверніться!
Поки старший лейтенант писав олівцем, сержант Остапенков пильно стежив за мною, щоб я не
підглядав. Ясно було, що цей маленький експеримент дає йому велике задоволення і що вже сьогодні
він буде дуже детально розповідати про нього своїм співробітникам.
— Готово! Остапенков, я триматиму аркуш над кошиком для сміття, а ви заливайте текст
чорнилом. Акуратніше! На руки мені лляти не обов’язково! Все. Здається, у вас здорово вийшло! Ви
що-небудь зможете прочитати, Остапенков?
Сержант уважно розглядав мокрий аркуш
— Залито високоякісно, — авторитетно мовив він, — нічого не можна розібрати.
— Тепер ваша черга, — звернувся до мене старший лейтенант, поклавши аркуш на газету. —
Покажіть своє мистецтво.
Я підсунув аркуш ближче до настільної лампи. Інфрачервоні промені від неї проходили
наскрізь через шар чорнила, відбивалися від напису олівцем і повертались назад без найменшого
напруження я прочитав уголос напис:
“Ми вдячні вам за цікаву розповідь. Мотоцикл чекає на вас. Щасливої
дороги!”
— Оце так так! — вигукнув старший лейтенант.
— Правильно прочитав? — поцікавився Остапенков.
— Слово в слово. Цей аркуш я лишу собі на пам’ять. А то ще й не повірять, якщо кому-небудь
розповім! Ну що ж, на все краще!
На мотоциклі мене доправили на п’ятдесят восьмий кілометр за півгодини. Автобуса на місці
не було.
— Невже поїхали, не почекали вас? — спитав міліціонер, котрий привіз мене. — Чи місце
неточно визначили?
— І місце точно знали, і не поїхали без мене, — впевнено відповів я.
— Звідки ви знаєте?
— Бачу його тепловий відбиток на асфальті шосе.
Міліціонер, якому Остапенков уже розповів про мене, дорогою встиг розпитати досить глибоко
про інфрачервоні промені і тепер цікавився деталями.
— Добре видно? — Чудово.
Я виліз з коляски мотоцикла і ногами показував йому обриси автобуса.
— Тут двигун. Тут випускна труба. Судячи з яскравості відбитка, він стояв досить довго з
включеним мотором. Немов чекав на когось, а потім поїхав у той же бік, як і стояв. Коли б він
розвертався, то на цій вузькій ділянці шосе мусив би кілька разів подаватись назад і вперед,
роблячи зупинки. Шосе було б усе в його теплових відбитках. їх нема. Значить, він поїхав уперед,
а там кілометрів через п’ять глухий кут. Виходить, ми його знайдемо, якщо поїдемо далі.
— Шерлок Холмс! — захоплено вигукнув міліціонер.
Автобус ми наздогнали за два кілометри. Він повільно їхав по шосе з увімкненими фарами і
час од часу подавав гучні звукові сигнали.
— А чому препарат Кащеєва назвали “лямбда 0,76-420”? — спитав на прощання міліціонер.
— Лямбда — грецька літера. Нею звичайно позначають довжину хвилі. А цифри — це початок і
кінець інфрачервоного діапазону спектра в мікронах, — відповів я.
Виявилося, що з семи операторів в автобусі тільки троє. Я повернувся четвертим. Кащеєв
нервував.
— Скільки разів випробовували, і на останньому етапі всі неначе змовились і втратили
орієнтування!
— Я орієнтувався за нагрівом дерев, — почав було виправдовуватись я.
— Хіба й ви теж? — здивувався Кащеєв. — Та невже ж ніхто з вас не звернув уваги, що
опівдні, коли сонце стояло високо, небо затягло хмарами. Отже, сьогодні опівдні дерева з
південного боку нагрівались слабко. У другій половині дня, коли сонце було в західній частині
небосхилу, погода прояснилася. Хмари розвіялись. Стовбури дерев добре прогрілися з західного
боку. Невже ви цього не помітили?
— Ні, — сказав хтось з операторів.
— Чому?
— З вашого наказу ми всі вдень спали, готуючись до нічного експерименту
Кащеєв весело зареготав.
— Ви маєте рацію. Провина моя. Треба було зробити коротеньке роз’яснення. Ну що ж: як
кажуть, вік живи, вік учись!
За кілька годин розвиднилось. Вдалося розшукати ще двох операторів. Не було одного. Він
вийшов до залізниці і вранці електричкою повернувся в Москву. Це був Миколка. Ми оформили на
честь цієї події зворушливу блискавку з карикатурою і підписом: “Миколка в джунглях
Підмосков’я”.
НИТЬ ЖИТТЯ
Щось він сьогодні знову не в дусі. Вже з місяць у нього кепський настрій. З кожним днем
Нірф стає все дратівливіший. Треба було б поговорити з ним, та він ухиляється від розмови. І Рен,
знову вдавши, мовби нічого не помічає, спокійно сказала:
— Допоможи мені, Нірфе. В оранжереї назбиралося до смутку роботи. Треба замінити живильні
розчини, підрізати галузки, промити коріння, перевірити жирові й білкові установки. Мені не
впоратись самій. А ти вже кілька тижнів не допомагаєш мені.
— Невже? — здивувався Нірф. — Як швидко летить час! Гаразд, Рен. Та тільки не зараз. Я мушу
пройти до мікроскопів.
— Іди, — відгукнулась Рен. — А за півгодини — в оранжерею. Домовились?
Рен глянула чоловікові вслід, зітхнула й узялася до роботи.
Оранжерея була найбільшим циліндричним відсіком корабля; діаметр відсіку — близько
п’ятнадцяти, довжина — біля ста метрів. Ця велетенська труба, як і вся решта відсіків, рівномірно
оберталася навколо поздовжньої осі всередині міцного зовнішнього корпуса. Так створювалася штучна
сила тяжіння. По осі оранжереї з кінця в кінець тяглася тонка труба-лампа, що світилася й
замінювала сонце. У прозорих резервуарах-акваріумах під світлом сліпучо-білих ламп швидко росли й
розмножувались мікроскопічні голубі водорості, багаті на білки й жири. Два невеликих
стакани-автомати виробляли з водоростей масло й борошно. В інших резервуарах рівненькими рядами
росли овочі й ягоди.
Рен підстригала галузки і думала про Нірфа.
Вже шістдесят років вони летіли разом, і щодня вона бачила поруч себе радісну, захоплену
своєю справою людину. Та останнім часом Нірф змінився. Зробився неуважний. Не відповідає на
запитання, намагається усамітнитися.
Ні, вона ніяк не розуміє, що могло схвилювати Нірфа. Але якась-то причина повинна бути?
Можливо, неприємні новини? Вона була дуже заклопотана і не чула останніх передач.
— Кібо, — покликала Рен, — мене цікавлять повідомлення за останні два-три тижні.
— Повідомлення за останні два-три тижні? — в ту ж мить відгукнувся механічний голос. —
Чекайте одну хвилину.
Рен зірвала і поклала на прозору таріль чотири запашних плоди-півмісяці й дві білі їстівні
квітки їхній смачний сік знімав утому. Сьогодні Рен хотілося особливо гарно накрити обідній
стіл.
— Виконую наказ! — пролунав голос кіби. — За останні три тижні зв’язок був, як звичайно,
нестійкий. Записано зміст математичної книжки, двох художніх творів і кінофільму.
— Що з цієї інформації дивився Нірф?
— Тільки останню математичну книжку
— Тоді що ж могло засмутити Нірфа?
У завдання центральної кібернетичної машини, або, як скорочено називали її Рен з Нірфом,
кіби, входило спостереження за тисячами процесів на кораблі, в тім числі й за станом його
екіпажу. За допомогою біологічних датчиків високої чутливості машина вловлювала біоструми мозку й
могла судити про настрої людей
— Що з цієї інформації могло його прикро вразити? — перепитала Рен.
— його вразила не інформація
— Тоді що ж?
— Голубі світні мікроби, які він побачив у мікроскоп.
— Коли це сталося?
— Двадцять сім діб дванадцять годин тому.
— Як же він реагував на появу голубих мікроорганізмів?
— Облишив спостерігати. Довго сидів, відхилившись на спинку крісла. Потім ходив з кутка у
куток. Увесь час мовчав. Кількість голубих мікробів збільшується з кожним днем.
— Це невідомий нам вид мікроорганізмів?
— Так. Раніш таких не було.