Вогненний водоспад

— Вони говорять! Вони говорять! — радів з кожної удачі Нірф. — Хто б міг подумати, що їхня
мова буде зрозумілою мешканцям іншої планети! Га, Рен! Адже ми з тобою розшифрували невідому досі
мову бактерій!
Результати своїх спостережень вони передавали на рідну планету.
Щодня у пробах мікроорганізмів, взятих з космічного простору, кількість патогенних бактерій
коливалася навколо деякого середнього значення, яке Нірф назвав “фоном”. Певно, в періоди, коли
кількість бактерій більш чи менш відповідала фонові, органічне життя йшло розмірено, без якихось
серйозних потрясінь.
Та часом на середньому фоні зненацька фіксувався різкий сплеск, раптове збільшення
кількості патогенних бактерій. Сплески були досить короткими. Відтак наставало чергове затишшя.
На думку Нірфа, ці викиди були зв’язані з життям самих тваринних організмів. Рен зумисне
намагалася захищати іншу точку зору, аби Нірф міг краще обгрунтувати й продумати свою. Вона майже
завжди виступала в ролі опонента, хоч частіш була згодна з ідеями Нірфа.
— Чому не можна, наприклад, припустити, що ці викиди пов’язані з сезонними або кліматичними
умовами на планеті? — сказала Рен одного разу.
— Бо в них немає ніякої строгої періодичності. Вони випадкові. А зміна сезонів, обумовлена
положенням осі планети, проходить через певні інтервали.
— Можливо, на планеті колись були епідемії, й ми вловлюємо відгомони цих епідемій? Кожна з
них дає сплеск, збільшення кількості якогось виду бактерій.
— Оце вже ближче до істини! — зрадів Нірф. — Епідемії — цілком реальна річ, інтервали між
ними можуть бути довільними, а мікроорганізми при кожній епідемії також можуть бути іншими. Це
якраз збігається з нашими спостереженнями. — Рен уважно слухала. — Якщо на планеті все ще є
спалахи заразних захворювань, це свідчить про певний матеріальний і культурний рівень розвитку її
розумних мешканців. Адже у нас давним-давно нема епідемій. Отже, у тих, до кого ми летимо, інші
умови життя. Або вони зовсім не вміють боротися із захворюваннями, або не можуть налагодити
масової боротьби з ними. Можливо, в них на планеті все ще існують ворожі угруповання, а може, в
них ще бувають війни…
— Це вже занадто!
— Ні, Рен! Я провів ретельніші дослідження і переконався, що деякі сплески не можна
пояснити просто епідемічними захворюваннями. Швидше за все вони пояснюються війнами, коли за
короткий відрізок часу гине велика маса людей. А війни можливі
тільки за класового суспільства. Ось про що розповідають мікроорганізми. Вони виявилися
куди балакучішими, аніж ми могли собі уявити на початку польоту.
— Але ж суспільство розвивається…
— Звичайно. Я кажу про той рівень розвитку суспільства, який відповідав уловленому нами
потокові мікроорганізмів. Ми бачимо риси такого суспільства, якого нині на цій планеті може й не
бути. Зараз із поверхні планети, можливо, вже втікають інші мікроорганізми.
Кожен день їхнього польоту дорівнював мало не рокові життя на планеті, до якої вони летіли.
Бактерії ставали життєздатнішими, частіш оживали після відтаювання і швидше розмножувалися. Проте
у загальному потоці бактерій все менше й менше ставало тих, які, на думку Нірфа і Рен, були
небезпечними для живого організму. Змінився склад бактерій, що мешкали в грунті. Серед них
з’явились нові, яких не було в минулі роки. Вони жадібно засвоювали з повітря азот у величезних
кількостях.
Ці факти говорили Нірфу й Рен багато про що. Очевидно, високоорганізовані живі істоти
планети пізнали природу бактерій, знищували хвороботворні і всіляко заохочували розмноження
корисних бактерій, які збільшують врожаї полів. А це можливе за високого рівня знань.
Тепер Нірф був остаточно переконаний у тому, що вони обов’язково зустрінуться з
високорозвинутими живими істотами, з багатою матеріальною культурою й цивілізацією…
Рен цілі дні проводила біля телескопів, розглядаючи найближчі зорі. За допомогою кіби вони
визначили, що планета розташована неподалік від оранжевої зірки, до якої залишилося усього два з
половиною роки польоту.
Тяглися нудні останні місяці. Нірф почав давати лад записам, узагальнювати спостереження за
увесь шістдесятирічний політ. Нічого нового від вивчення мікроорганізмів та найдрібніших пилинок
вони з Рен вже не чекали. І ось…
Це сталося нещодавно. На яскравому екрані мікроскопа Нірф побачив дві частинки, що
світилися голубим світлом. Раніше таких він не бачив ніколи. Субмікроаналіз хімічного складу
частинок забрав усього декілька хвилин. Нірф відмовлявся вірити результатам. Перед ним були не
мікроорганізми, а найдрібніші пилинки радіоактивного стронцію-90!
Нірф подивився ще кілька десятків проб. Майже в усіх він виявив частинки, що світилися.
Отже, це не випадковість! З горішніх шарів атмосфери планети, разом з мікробами й пилинками,
вислизають частки радіоактивної матерії.
Сам Нірф ні разу не бачив, як вибухають два шматки урану, коли їх з’єднують. У них уже
кілька сотень років тому було назавжди покінчено з ядерними вибухами. Комуністичне суспільство
обходилося без них. Керовані ядерні реакції давали людям величезну кількість енергії, не
заражаючи атмосфери.
Так, вони з Рен мали рацію. На планеті, до якої вони підлітали, існувало високорозвинуте
суспільство. Але мешканці чужої планети ще допускали в себе ядерні вибухи…
Він так і не сказав Рен про радіоактивні частинки, що світилися. І тепер регулярно
досліджував нові проби. Ледве помітні на екрані мікроскопа світні частинки обертались після
переобчислень десятками тонн отруйної пилюги, загрозливою хмарою, що висить над планетою.
Поступово радіація зростала…
Він провів на графіку червону риску — межу життя. Якщо рівень радіоактивності перевалить
через неї, все живе на планеті перестане існувати.
І ось учора вдень… Крива зігнулась і помчала вгору так, мовби її підстьобнули. Увесь екран
мікроскопа був покритий цятками радіоактивної речовини, що світилися.
— Що це? — охнув Нірф. — Невже в них почалася ядерна війна? Ми можемо прилетіти на мертву
планету, — прошепотів він, відходячи від телескопа.
— Що ти сказав? — перепитала Рен.
Нірф здригнувся. Вона ще нічого не знала. Ну що ж, можливо, це й на краще. Він мусить
пережити все це один.
— Ні, ні, нічого, — поквапливо відповів він. — Оранжева зірка дуже гарно освітлює
планету…
Він говорив з Рен про якісь буденні справи, а сам ніяк не міг відігнати страхітливої думки:
якщо наростання радіації піде такими ж темпами, то завтра на цю годину життя на планеті
припиниться…
Не зізнаючись собі, він навмисне затягував час, щоб довше не входити в лабораторію, йому не
хотілось бачити криву, яка перекреслює життя на планеті.
Зрештою він не витримав і, залишивши Рен в оранжереї, пройшов до мікроскопів…
Крива перегнула червону риску. Більше сподіватися було ні на що. Попереду мертва планета.
Нірф обіперся на спинку крісла, заплющив очі.
Вибухи знищили цивілізацію, знищили життя. Тільки холодний вітер господарював тепер на
руїнах, перекидав уламки, завивав там, де колись були квітучі міста, де вруніли розкішні поля.
Треба було на щось зважуватись. Можливо, показати Рен радіоактивні частинки? Власне кажучи,
яке він має право приховувати від неї…
Двері відчинилися, й у лабораторію вбігла Рен з таріллю в руках.
— Що сталося, Нірфе? — запитала вона схвильовано. — Адже ти хотів допомогти мені в
оранжереї! Отже, справді лихо?
Нірф підійшов до неї, забрав таріль із фруктами й посадив дружину в крісло. Ще хвилину тому
він не знав, чи говорити Рен про все, а тепер відчув, що розповість їй правду. Він сказав усе.
— Згадай, Рен, заради чого ми летимо. “Там, де схожі мікроорганізми, мають бути й подібні
високоорганізовані істоти”. И потім… адже, якщо ми не заправимося тут пальним, ми не зможемо вже
ніколи вернутися додому.
Вона заговорила гаряче й схвильовано:
— Але я не вірю, чуєш, не вірю, щоб цивілізація зникла цілком, до останньої людини! Ми
допоможемо цим людям повернутися до культури, передамо їм свої знання. Ми зробимо все, аби вони
жили так само мирно, як наш народ. Хіба заради цього не варт летіти?