Восьме коло пекла

Кама підійшла до столика й увімкнула візію. На екрані з’явилася простора кімната і чоловік
у блакитному лікарняному халаті. Бородань справді лежав розіп’явшись на підлозі.
— Цікаво, — пробурмотів Гарда й запитав Каму: — Він що, не виходить із спальні?
— Дуже неохоче. Виходить лише на терасу й годинами дивиться вниз на місто. Так, наче
милується й дивується враз.
— Цікаво, — повторив концептолог.
Чоловік у блакитному лікарняному халаті почав поволі підводитись. Якусь мить постояв
навколішки, тоді встав і підійшов до розсунутої стіни, за якою була широка тераса.
— Ходімо, — промовив Гарда.
Коли вони входили до кімнати, чоловік стояв на терасі й дивився вниз.
— До вас прийшли гості,— кинула з порога Кама.
Бородань повернувся, і на його обличчі, зосередженому й напруженому, відбилися страх і
радість.
— Це професор Гарда. Познайомтесь! — сказала Кама.
Чоловік ступив уперед і хотів був упасти на коліна, але дівчина підхопила його й, підвівши
до Гарди, докірливо мовила:
— Навіщо це? Адже я вам казала, не треба ні перед ким ставати на коліна.
— Так, пані, — покірно кивнув він.
— Чи ви задоволені своїм помешканням, брате Модесте? — запитав концептолог, але той не
зрозумів питання, хоча лінгвістичний автомат переклав йому слова Гарди.
— Я слухаю тебе, пане.
— Я питаю, чи подобається вам у нас? Як ви себе тут почуваєте?
— Як же мені не радіти? — жваво відповів чоловік. — Чи міг я сподіватися, що очі такого
нікчемного хробака, як я, побачать царство боже на Землі?
— Доктор Дарецька казала — ви пройшли крізь пекло, — підхопив Балич.
— Так, пане. Гадаю, однак, — то було не пекло, а лише чистилище. Бо я вийшов з нього.
Напевне, така воля божа. Був там, бо заслужив, адже я грішник і людина, слабка духом. Одначе мені
вдалося встояти проти дияволів…
— І ви бачили сатану? З рогами і хвостом? — домагався психіатр.
— Бачив так само, як бачу тебе, пане, з волі божої! Але дияволи ті не мали ні рогів, ні
хвостів: подобу павуків прибрали вони.
— О! Знову той самий мотив диявола-павука, що постійно повторюється, — по-польському
зауважила Кама.
— І довго мучили вас ці павуки?
— Не знаю, пане, довго чи ні. Коли я був там, то гадав, що спливають роки, а тепер пам’ятаю
нібито дні… Але то були століття. Коли мене спіймали ті дияволи, минав рік божий тисяча п’ятсот
дев’яносто третій. Нині, як сказала мені пані, — він схвильовано показав на Каму, шанобливо
схиляючи голову, — від різдва господа нашого, Ісуса Христа, минуло вже дві тисячі тридцять чотири
роки.
— Ви були в чистилищі понад чотириста сорок років?
— Так, пане.
— Скажи нам ще, брате, — почав Гарда, але не закінчив, бо Кама підняла руку, даючи знак, що
дістала телефонний сигнал.
Залягла тиша.
Гарда і Балич, а опісля й чернець напружено дивилися на Каму, неначе хотіли прочитати на
обличчі дівчини її думки.
Нарешті Кама опустила руку, вимикаючи апарат.
— Надійшла відповідь з Глобінфу, — схвильовано звернулася вона до Гарди й Балича
по-польському. — Важко повірити, але пошуки закінчилися невдало. Вони переглянули всі реєстри.
Такого зведення не знайшли.
— Але ж це неможливо! Жодна людина, котра мешкає в Сонячній системі, не може опинитися поза
реєстром!
— І все-таки…
— Отже, система недосконала.
— А можливо, його просто не було вписано? — Кама шукала пояснення загадки. — Тоді
зрозуміло, чому при ньому не було персонкоду.
— Не знаю, що й гадати. — стенув плечима Балич. — Ясно — з точки зору права цей твій брат
Модестус — людина, що не існує.
І, посміхнувшись, додав:
— А можливо, він справді примандрував до нас із тисяча п’ятсот дев’яносто третього року? З
допомогою якоїсь чудесної машини часу?
Гарда несхвально глянув на Балича.
— Облишмо жарти, колего, — мовив він. — Ми повинні вирішити, в якому напрямку вести дальші
дослідження. Але не тут… — Він кивнув на Модеста, котрий спершу здивовано, а потім з помітною
турботою стежив за жвавою розмовою учених, якої він не розумів.
— Слушно. Ходімо в лабораторію, — згодилась Кама. — До побачення, Модесте, — звернулась
вона до ченця інтермовою.
— А ти… ти повернешся сюди, до мене? — тривожно запитав той.
— Повернусь. Невдовзі повернусь, — усміхнулася вона і дружньо потиснула його руку.
Чернець швидко нахилився й поцілував краєчок її куртки.
— Модесте, я ж вам казала…
Він винувато опустив додолу очі.
 
СЕНСАЦІЇ ПРЕСИ
 “Життя Аркона”: 
  Загадка “людини нізвідки”  
  досі не розгадана  
  Що виявив профак Гарда у  
  Ватіканській бібліотеці.  
Як повідомляє наш варшавський кореспондент, справа Модеста Мюнха, знайденого шість тижнів
тому в Карконошах, не сходить зі шпальт місцевих газет. Згідно достовірних відомостей загадка
“людини нізвідки” досі не розгадана, хоча дослідження, які провадяться останнім часом, посунулись
уперед. Повідомляють, що керівник колективу науковців, котрі вивчають цю справу, член Всесвітньої
Академії наук Е.Гарда зібрав вельми цікаві факти, які свідчать: історія, що її вперто повторює
Мюнх, не є лише плід його хворої фантазії. З цих фактів випливає: в другій половині XVI століття
справді жив домініканець Модестус Мюнх, котрий виступав за обвинувача на численних
інквізиторських процесах. Про нього згадується в анналах кількох єпіскопств, зокрема в Бамбергу,
а також у кляшторі, [7] розташованому поблизу Кондовіхта, про
який каже “людина нізвідки”.
Отож у містечку з такою назвою тисяча п’ятсот дев’яносто третього року за досить таємничих
обставин загинув патер Модестус. Загинув, коли можна так сказати, “під час виконання службових
обов’язків”. На жаль, письмових свідчень очевидців цього випадку знайти не вдалося, оскільки під
час Тридцятилітньої війни кляштор було спалено, всі документи загинули. Лиш десь через сто років
описано історію цього випадку, хоч у ній немає прізвища інквізитора, а повторюється лише ім’я —
Модестус. Однак зіставляючи цей історичний документ із звітом про загибель інквізитора Мюнха, що
знаходиться у Ватіканській бібліотеці, профак Гарда виявив місце й час подій збігаються.
Звідси конче випливає, що таємнича “людина нізвідки” користувалася названими документами.
Однак знов загадка: як вона могла скористатися ними. Із звіту, що зберігається у Ватіканській
бібліотеці, ніколи не знімали копій, а останній запис у картотеці зроблено сто п’ять років тому,
тобто тоді, коли ця частина архіву ще не була доступна Всесвітньому інститутові вивчення
релігії.
Звичайно, профак Гарда аж ніяк не стверджує, що Мюнх, знайдений у Карконошах, має щось
спільне з домініканцем XVI століття. Він скорше вважає — сто п’ять років тому з документа було
таємно знято копію, котра пізніше у якийсь спосіб потрапила до рук “людини нізвідки”.
 “Вісті”: 
  Навколо справи М. Мюнха.  
Із Радова повідомляють: магістр Стеф Мікша — метеоритолог, який в березні цього року
знайшов М. Мюнха, провів дослідження його одягу й дерев’яного хреста. Все це виготовлене з
натуральних матеріалів і дуже нагадує кустарні вироби XVI століття. Дослідження, зроблені
ізотопним методом, свідчать, що хрестові приблизно п’ятнадцять років, сутані близько чотирьох,
сандалям і мотузові не більше трьох.
 “Телеекспрес”: 
  Невже агент іншої цивілізації?  
Під час прес-конференції, організованої Академією і вченими, які вивчають загадку “людини
нізвідки”, наш кореспондент запитав: “А чи немає зв’язку між метеоритом, що впав у Карконіському
заповіднику, й появою там невідомого, що називає себе інквізитором XVI століття?”
На запитання нашого кореспондента відповів метеоритолог С. Мікша, що знайшов “людину
нізвідки”. Він напівжартома сказав: можливо, М. Мюнха “підкинули” на Землю з Космосу, щоб завдати
клопоту нашим ученим.