Чорні Журавлі Всесвіту

Це було небезпечніше за метеорити, зустрічей з якими, за традицією, найбільше боялись
космонавти.
— Ну, що ж вони там? — крикнув Сенцов і різко подався тілом уперед, туго натягуючи
ремені.
Та автомати вже спрацювали — на курсовому екрані блиснув яскравий спалах полум’я. Це
рвонулася в пітьму автоматична ракета — космічний розвідник. Скоряючись радіосигналам автоматів,
що керували нею, вона почала описувати навколо корабля дедалі ширші кола, безперестанку посилаючи
лічильно-обчислювальним приладам дані про інтенсивність потоку частинок.
Нестерпно тяглися страшні секунди… Корабель стрімголов летів, можливо, в самий центр
потоку, здатного за тридцять-сорок хвилин створити в ракеті такий рівень радіації, від якого не
врятують ніякі костюми… Загибель насувалася з гнітючою невідворотністю, мов у кошмарних снах, які
навіює космос: коли небувале перевантаження сковує руки й ноги і не можна поворухнути навіть
пальцем, аби втекти від невідомої небезпеки.
Нарешті труснуло. На ходовому екрані промайнули вогняні струмені вихлопів. Обидва відчули,
як їх притиснуло до ременів: ракета гальмувалася. Автомати знову і знову вмикали гальмівні
двигуни, перекладали газові рулі, стрілка лічильника прискорення котилася вправо, а похмуре,
похоронне виття радіометрів усе не змовкало. В багряному тремтливому світлі обличчя космонавтів
здавалися залитими кров’ю.
Сенцов зціпив зуби, величезним зусиллям волі примусив себе засунути руки в кишені
комбінезона — так важко було побороти спокусу зірвати пломби з запобіжників і взяти на себе
керування кораблем. Серце владно вимагало: діяти, працювати, вдихнути в механізми корабля своє
бажання жити… Руки поривалися з кишень. І вже, звичайно, не повага до параграфів інструкції
затримувала їх там, а віра в те, що не може підвести автоматика.
Те ж саме, очевидно, переживав і Коробов. Він зчепив пальці так, що вони побіліли, щелепи
його рухалися, наче перемелюючи щось… Та ось ракета різко звернула і пішла на зближення з Марсом.
Сигнали тривоги почали вщухати, багряне світло поблідло. Сенцов витер піт з чола, Коробов
послабив руки, що неприємно тремтіли.
— Оце так зустріч… — промовив він невиразно. — Звідки ж?..
Сенцов знизав плечима. Марно було гадати: з яких глибин Всесвіту примчав потік космічних
частинок, звідки витікала й куди впадала ця невидима і грізна ріка, в стрімкій течії якої вони
ледь не захлинулися разом з кораблем? Неможливо було передбачити її раніше, як навесні в лісі під
снігом не бачиш струмка, аж доки провалишся в нього й сьорбнеш крижаної води. Та й думати про це
зараз не було часу.
Обидва дивилися на курсовий екран. Друга група автоматів, якій було байдуже до будь-якого
космічного проміння, акуратно переключила оглядові екрани на прийом в інфрачервоних променях.
Марс став значно більшим; ракета помітно наблизилась до планети. Але обчислювальний пристрій
чомусь не віддав рульовим автоматам команду вивести корабель на попередню орбіту; можливо, кінець
кінцем він відмовив через божевільну вібрацію. А це передусім означало, що курс треба виправляти
самим, не покладаючись на автомати.
— Ну, — сказав Сенцов, — ось і дочекались. Оце тобі й особлива необхідність, за якої, як
твердять правила, екіпаж має право перейти на ручне керування. Збери всіх…
Коробов натиснув кнопку загального збору. Кілька секунд обидва сиділи мовчки. Першим,
притримуючись за стіну, увійшов Калве. Він здавався спокійним, як завжди, тільки пальці крутили
застібку комбінезона. Дізнавшись, про що йде мова, він знизав плечима, сів у своє крісло,
пристебнувся, почав натискувати контрольні клавіші. Під пластиковим облицюванням обчислювача
заспокійливо гуло, брязкало, на панелях мирно спалахували численні кольорові вогники.
— З машиною все гаразд, — сказав Калве, не обертаючись.
Він вислухав завдання — обчислити поворот. Зігнувшись, заграв на клавіатурі щось швидке,
як чардаш Монті, ліва рука його підхоплювала виповзаючі з блока інтеграторів стрічки з даними про
швидкість, запаси пального, напругу гравітації, відстань від планети. Потім він надів навушники
довідника — у вуха поповзли цифри поправок і коефіцієнтів.
Потім зайшли стурбовані Азаров і Раїн — їхні пости були найдалі од рубки. Азаров потирав
багряний синець на лобі: ясно, під час спостережень не пристебнувся до крісла. Тепер усі
вчотирьох, швидко повертаючи голови, дивилися то на екран, то на швидкі руки Калве.
Їм здавалося, що минуло дуже багато часу, доки машина дзвінком повідомила, що роботу
закінчено. Калве пробіг очима стрічку і передав Раїну. Астронавігатор прочитав, пожував губами.
Подумав. Сказав:
— Орбіта нестабільна. Під час гальмування втрачено швидкість… — У перекладі на
загальнолюдську мову це означає, що ракета під час гальмування втратила хід настільки, що
швидкість стала меншою за колову, і тепер, правда, повільно, по пологій спіралі, але корабель все
ж падав на Марс.
Це нікого особливо не засмутило — вони могли ввімкнути двигуни і знову розвинути потрібну
швидкість. Обчисленням цього маневру й займався зараз Калве. Він знову пустив машину.
Продзвеніло. Калве натиснув клавішу — машина, стрекочучи, викинула із друкуючого пристрою
короткий шматок стрічки. Калве, здавалося, чекав, але індикатори разом згасли: апарат
вимкнувся.
Калве підняв брови, нерішуче потяг стрічку до себе. Прочитав. Брови подалися ще вище.
Прочитав ще раз. Повернувся до товаришів — на обличчі його, здавалося, лишились тільки очі.
— За даними розрахунку, — сказав він поволі, — в цих обставинах ми… як це? Ми не можемо
вийти на задану орбіту, якщо хочемо зберегти запас пального для посадки… Перевитрата пального. Із
баків останнього ступеня — так тут сказано… Ми падаємо на Марс.
 
 3 
Важке мовчання панувало в рубці; звичне гудіння приладів, як усім раптом здалося, стало
загрозливо гучне.
Калве сидів, опустивши руки, — через відсутність ваги вони незграбно висіли в повітрі.
Решта хто сидів, хто стояв, відхилившись, схопившись за що попало. Шматок паперової стрічки,
підхоплений слабким вітерцем від схованих у стінах вентиляторів, повільно кружляв під стелею, аж
поки прилип міцно до решітки генератора. Тоді Сенцов, який уважно (немовби це й було зараз
найголовніше) стежив за його польотом, сказав:
— А чому хаос? Всім бути на місцях…
…Спочатку ніхто з них не повірив у те, що сталося, хоч у кожного тьохнуло серце. Сенцов
навіть почав було з досадою: “Ну, дорогий товаришу, й загнув же ти!..” Калве, знизавши плечима,
відповів: “Так є”. І Сенцова переконали навіть не слова його, а надто спокійний тон. Тоді всі
замовкли надовго…
Тепер вони розсілись по кріслах, і Сенцов сказав:
— Що ж, посумували — досить.
— Власне кажучи, — мовив Калве, — я не зовсім розумію… Обчислювач, звичайно, краще знає…
Але яке значення має, де саме пальне — в останньому чи основному ступені? Чому ми не можемо
ввімкнути двигуни?
Азаров знизав плечима, висловлюючи цим своє мовчазне презирство з приводу незнання
найелементарніших технічних істин. Коробов спокійно відповів:
— Як ти знаєш, ракета наша нині складається з двох ступенів. В основному, задньому ступені
— тільки пальне і ходовий двигун. А гальмуватись ми можемо лише за допомогою двигунів, сопла яких
обернені вперед. Вони містяться в цьому ось, останньому ступені ракети, де ми сидимо.
— Ну то й що? — запитав Калве.
— А те, що витрату пального останнього ступеня на цьому етапі польоту не було передбачено.
А ми його витратили, і загальний запас став менший за розрахунковий.
— Решта мені зрозуміло, — відказав Калве. — Обчислювач не спрацював саме тому, що запас
пального нижчий за норму. Він не блокував двигунів, доки ракеті загрожувала смертельна небезпека,
але тепер… О, це дуже досконалий пристрій.
— Так, — сказав Азаров. — Але тепер вирішувати мусить уже не пристрій, а ми. Хоч ми від
цього й відвикли, здається…