Чорні Журавлі Всесвіту
— Дурниці! — вигукнув Сенцов. — Але вирішувати треба швидко.
— Оголошується конкурс на кращу раціоналізаторську пропозицію, — серйозно сказав Коробов. — Премія — екскурсія за маршрутом Марс—Земля….
Ніхто не підтримав жарту. Сенцов повторив:
— Вирішувати треба швидко й грунтовно. Надто дорого коштує країні наш політ…
Але так просто, нашвидкуруч, нічого на думку не спадало, окрім міркувань найфантастичніших. Врешті Раїн сказав:
— Еге, так ми далеко не заїдемо… не далі Марса. Слово за Калве. Нехай порадиться з обчислювачем…
Калве із сумнівом похитав головою, але очі його заблищали від задоволення. Він підійшов до програмного пристрою; кілька секунд, роздумуючи, ласкаво погладжував його матовий кожух… Машина не відповідала довго — за фасадом обчислювача, судячи з божевільного танцю вогників, йшла напружена робота. Нарешті Калве одержав відповідь, пробіг її очима і простяг Сенцову.
Той хвилин п’ять вивчав стрічку. Усі напружено стежили за його обличчям, майже фізично відчуваючи, як корабель усе наближається і наближається до поверхні Марса. Та ось Сенцов підвів очі. Сказав:
— Ну, ось так-то… не мудруючи довго. Вихід цілком розумний. Оскільки кількість пального, яка нам потрібна, залежить від маси корабля і дозаправитися ми не можемо, — лишається тільки одне, що машина й пропонує: зменшити масу…
Пілоти перезирнулися. Щоб так вирішити, не треба мати електронну логіку, і все ж до цього ніхто з них не додумався. Це пояснювалось просто: кожен із них сприймав ракету, як живий організм, з якого не можна відняти будь-яку, хай навіть найменшу, частину без того, щоб не порушити точної й злагодженої роботи всіх органів. Для машини ж корабель був усього тільки комплексом деталей — важливих і менше необхідних.
Людям ця пропозиція у першу мить здавалася такою ж безглуздою, як коли б хтось із них запропонував бігунові, щоб збільшити швидкість, — відтяти руку, або шлунок, чи печінку. Та аналогія була тільки зовнішня, і машина нагадала їм про це.
— Що ж, — сказав Коробов, — це вихід. Треба лишень обміркувати, без чого ми можемо обійтися.
— І як це здійснити технічно, — додав Азаров. — Адже треба виходити в простір…
Почали підраховувати. Тільки Раїн не брав участі в роботі — він надів навушники довідника і щось обчислював на паперовому аркушику, зрідка поглядаючи на хронометр.
Втішного було мало. Якщо навіть пожертвувати акумуляторним резервом (вісімсот кілограмів), резервом води (півтори тонни), деякими приладами (про це говорили напівголосно, щоб не почув Раїн), то виходило всього дві з половиною тонни, а треба було скинути набагато більше.
Пілоти зажурились. Раїн продовжував щось вираховувати, підводячи зрідка очі до стелі.
Потім усі три пілоти разом глянули один на одного, одночасно відкрили уста, наче хотіли щось сказати, і так само разом закрили. Тоді Сенцов, засміявшись, сказав Азарову:
— Ну, Вітю, давай ти…
— Другий ступінь! — мовив Азаров, блиснувши очима.
— Другий ступінь! — підтвердив Коробов. — А пальне з його баків — його зосталось небагато — перекачаємо в баки першого ступеня — саме туди, де в нас нестача.
— А як перекачати? — запитав Сенцов.
— Та просто! — квапливо роз’яснив Коробов ідею, яка щойно народилась. — Демонтуємо один компресор, розчалимо тросами на оболонці ракети…
Сенцов подивився на обох, потім перевів погляд на екран: що тяжіння якогось там Марса порівняно з такими ось хлопцями! Вголос же спокійно промовив:
— Що ж, правильно. Тільки є одна небезпека: якщо під час роботи корабель знову зазнає якоїсь атаки — ну, хоч би метеорної, то, самі розумієте… Двигуни спрацюють, а це загибель для кожного, хто опиниться поблизу Ми ж не можемо вимкнути метеорного захисту…
— Іншого виходу нема, — сказав Азаров.
— Чому ж нема? Є, — спокійно, не озирнувшись, відповів Раїн. — Ось він… Ми зараз наближаємось до орбіти Деймоса — зовнішнього супутника Марса. Я тут підрахував… За годину з гаком — тут точні цифри — він нас наздожене. На Деймос можна сісти. Там можна працювати спокійніше. А злетіти з нього не складно…
Усі пожвавішали. Все ж буде грунт під ногами, демонтують набагато швидше.
— А водночас, — Сенцов усміхнувся, і всміхнулася решта космонавтів, — подивимося, що ж це за супутник Марса… Ну, от і все. Прошу курс.
Раїн і Калве знову одягли навушники. Калве ввімкнув обчислювач. Сенцов, секунду повагавшись, зірвав пломби з важелів автономного керування, одвів запобіжники, кивнув Коробову:
— Давай акт!
Нагнувшись над мікрофоном, Коробов почав виразно диктувати: “Цього числа… з огляду на особливу необхідність… значне відхилення від курсу…” Раїн, який не зводив очей з хронометра, сказав:
— Ще сорок шість хвилин точно.
— Закріплювати все! — скомандував Сенцов. — Готуватись до посадки!
Підготовчі роботи перед посадкою зайняли більше ніж півгодини: довелося привести в посадкове положення більшість приладів, особливо астрономічних. Скінчивши, знову зібралися в рубці, зайняли місця згідно злітно-посадочного розкладу. Сенцов, повернувши крісло, перевірив, чи добре пристебнулись. Він почував себе, як спринтер перед стартом: прискорено калатало серце, свідомість стала гранично ясною, кожен рух був розрахований заздалегідь.
Він повернувся до пульта, і тоді Раїн кивнув йому: “Пора!”
— Увага! — голосно сказав Сенцов.
Застережливо завили сирени локаторів — десь там, позаду, намацали вони невидиму в пітьмі поверхню Деймоса. Сенцов натиснув важіль — усі крісла піднялися, оголивши блискучі сталеві циліндри протиперевантажувальних пристроїв. Потім, по-хлоп’ячому підморгнувши сам собі, він твердо поклав руку на червону пускову ручку, плавно потяг… Корабель, здригнувшись, почав набавляти ходу.
Задуманий маневр був досить складний. Треба було вийти на орбіту Деймоса, опинитись попереду нього і, зберігаючи хід трохи менший, ніж орбітальна швидкість Марсового супутника, дозволити йому наздогнати себе. Тим самим не було б витрачено ні грама пального з баків гальмівних двигунів.
Супутник нечутно ковзав по своїй орбіті, зображення його на екранах дедалі збільшувалось. Сенцов увімкнув рулі, і ракета змінила напрямок руху так плавно, що ніхто майже не відчув помітного прискорення. Так, Сенцов був артист — це знали всі. Калве уже розрахував точку зустрічі. Маленька планета наздоганяла корабель.
Сенцов трохи збільшив хід, щоб швидкість зближення стала якнайменшою. Циліндри амортизаторів повільно зрушили з місця. Тіла помітно обважніли. Чийсь зошит, що плавав під стелею, метеликом опускався на підлогу…
За кілька кілометрів від Деймоса, коли швидкості корабля й супутника майже зрівнялися, Сенцов вимкнув двигун. Відкинувся на спинку крісла і, дивлячись у стелю, сказав:
— Ну, ось. Тепер з півгодинки посидимо, і…
Згодом, коли вони намагались пригадати, як це сталося, всі зізналися, що подумали в ту хвилину одне й те ж: Деймосу набридло дивитися на корабель, який біг поперед нього, і він вирішив взяти його в руки і роздивитися зблизька.
Втім, навряд, що саме так вони уявляли собі події в ту мить, коли, наче притягнутий могутнім механізмом, корабель стрімко рвонувся кормою вперед — до супутника. Усі здригнулися в кріслах. Сенцов невловимо швидким рухом знову ввімкнув двигун, щоб пом’якшити посадку. Але Деймос насувався все ближче і ближче й набагато швидше, ніж хотілося б будь-кому з них. Наближалась катастрофа…
Тоді Сенцов, суто інстинктивно, вирішив відійти від орбіти супутника і ввімкнув рулі. Але темне громаддя було вже поряд.
Труснуло так, що верескнули амортизатори. Заскреготіло… Здавалось, ракету поволокли по гострому камінню… Сенцов рвучко вимкнув рулі, і скрегіт затих. Несподівано погас екран заднього огляду. Ракета завмерла на місці. Сенцов поквапливо закріплював запобіжники… Раптом ракета знову здригнулася, почала поволі нахилятися, опускаючи ніс. Ніхто в рубці не промовив ні слова — розвівши лікті, щоб не кидало в кріслах, не моргаючи, дивилися на екрани, немовби звідти й мало прийти щось — рятунок або ж загибель… Тільки Сенцов підніс було руку, гукнув “Тримайсь!..” Калве подумав собі: зараз ракету жбурне кудись у безодню. Він хотів заплющити очі, щоб не бачити останньої хвилини. Та навіть на такий рух не було сили…
