День на роздуми

— Хіба це так важливо? — насторожився Малькольн.
— Мені просто цікаво, наскільки ви залежні від цієї людини.
— Наскільки залежний, щоб довіряти містеру Х’ю? Ви це мали на увазі? — обережно натякнув Малькольн.
— Ви дуже змінилися, сер.
— На краще?
— Просто ви посоліднішали, — неозначено відповів Павло. — Мені здається, між нами як ученими постав невидимий, але незрушний мур.
— Ви сумніваєтесь, що я працюю для науки? Вас дивують мої розкоші?
— Я знаю лише те, що у Штатах нікому не платять такі гроші з доброго дива. Тим більше вченим.
— Це все фортуна, містер Павел. Життя в Америці цікаве тим, що воно не стандартне. Я, як і ви, працюю над новим видом енергії. Тільки ви й досі живете на свою зарплату, а мені трапився багатий компаньйон.
— Можливо, — сказав Павло, куштуючи глід. — Можливо й так. А чи не думали ви над тим, як поведеться з вашим відкриттям Дейвід Рассел? У нього будуть однакові права на ваше відкриття, сер.
— До цього ще далеко, — безжурно усміхнувся Малькольн. — Та й не можу я повернутися в злидні й зробити нещасною свою Мері. Треба бути просто великим ученим і менше займатися політикою. Люди нашого кола не мають права забивати свої голови швидкоплинним і тлінним: зміниться Президент, зміниться й політика, а відкриття житиме віки. Я не хочу розмінюватися навіть на головну роль у політичних оперетках.
— Але ж ланцюгову реакцію відкрив не Президент, містер Макларен.
— На жаль, не ми правимо світом, сер.
— Зате світ де в чому залежить і від нас.
— У вашої логіки дивна закономірність, сер.
Павло відчув: Малькольн все більше дратується й не бажає, як колись, ділитися найпотаємнішим, сперечатися й з шаленством в очах вірити, що ціле життя мільярдера не ва^те єдиної миті вченого на дорозі до свого відкриття. «Заберіть у багатія його мільйони, і він — ніхто, він буде гірше жебрака, бо не звик жебрати, — говорив ще два роки тому Павлові ось цей Малькольн, котрий сьогодні навіть на уїкенд вирядився, зашпиливши манжети сорочки золотими запонками. Цей Малькольн говорив тоді: — Учений великий не чековою книжкою, а генієм свого розуму. Це апостол віку. І саме тому я ніколи не зраджу своєї місії». Павло дивився, як Малькольн старанно обмацував кожну ягідку глоду і лише тоді кидав її до рота й ретельно пережовував. «Апостоле, апостоле, як мені не хочеться вірити в те, що ти продався за солодкий рай поблизу вічнозеленої ферми справжнього апостола Гленда. Нехай і дивного Гленда, але він прийшов у ті катакомби з високою місією самопожертви в ім’я людей».
— Дуже смачний глід уродився в містера Роджерса, — заговорив Павло, натякаючи на апетит, з яким Малькольн їв ягоди. Макларен лиш мигцем озирнувся на Павла й нічого не відповів. — До того ж чуже завжди краще. Теж дивна закономірність.
— О’кей! Ви добре відчуваєте межі дозволеного, містер Павел, — мовив Малькольн і кивнув на кошик. — Зрозумів ваш натяк і починаю збирати, інакше ми нічого не залишимо нашим жінкам: сердиті дуже багато їдять і не помічають цього.
— Невже ви сердиті, сер?
— Я сердитий. А ви гарячі, Павел, і цим теж не кращі за мене.
— Так, нам треба берегти один одного: головні битви у нас попереду, Малькольне.
— Ми будемо битися з відкритим заборолом?
— І без рукавиць. Ми ж дублери, сер. Напевне, саме тому я вас люблю, як меншого і трохи самозакоханого брата.
— Брата по розуму, сер, — підкреслив Малькольн.
«І чого ти набиваєшся до кожного з розхристаною душею?» — докоряв собі Павло.
— Ви таки дуже змінилися, містер Малькольн. Ви навіть не будете протестувати, якщо американці оберуть нового фюрера й оголосять хрестовий похід на Росію.
— Я проти воєн, сер. Вам просто не подобається, що я так швидко став бізнесменом. Справді, ми тут не ловимо гав і думаємо про один день життя, а ви — про світовий комунізм. Я не вірю в цю химеру, в цю кволу утопію благоденства. Життя — це боротьба. І вона ось — навколо нас. Розумію, вас дратує товариство Х’ю Вундстона. Але то він лише зовні такий блазнюватий, а насправді — хитрий і тямущий чолов’яга. Він однаково талановитий учений і бізнесмен. Без його допомоги я, напевне, досі сидів би на університетських сухарях. Тепер у мене власна лабораторія з полігоном.
В суворому мовчанні Павло дивився на переобтяжений ягодами червоний кущ, і ставало йому затишно на серці, ніби прийшов він у ліс під Ворзелем.
— Перші дні завжди найважчі, - почув голос Малькольна. — Вам треба виспатися й понаписувати всім листи, сер.
— Мені кортить дістатися нарешті до ранчо Доута. Ви були ж там?
— Якщо між нами, то був. Це не для преси, як у нас кажуть. Майте на увазі, журналісти нишпорять навколо цієї утаємниченої землі, мов шакали. Один спробував прорватися гелікоптером, але щез при загадкових обставинах.
— Зникнення журналістів не дивує тепер, — дорікнув Павло, хоча, звісно, до цієї трагедії Малькольн не був причетний.
— Але життя кожного вченого на ранчо і його родини у повній безпеці. І вірю, вам там просто сподобається: ранчо Доута схоже на рай у розпечених пісках. Його можна сприйняти за марево і вмерти поблизу, не збагнувши, як на тлі каламутного неба можуть рости справжні пальми, бити фонтани холодної води, де химерною стіною вигнулася червона, як і пустеля, армада антен. Там усе нечуване й небувале. Мекка науки.
— Куди відкрита брама лише для апостолів… А от чи випустять їх звідси, ніхто не зна.
— Вам боятися нічого, сер. Ви надто грізний партнер. Я маю на увазі вашу країну.
— Америка, як ви казали, країна несподіванок. Я лише з огляду на це, сер, — натякнув Павло.
— Вас дратує те, що ви нічого не робите третій день, сер. Чи не так?
— Справді, великі прогулянки не для мене, — погодився Павло.
— Ви так квапитесь, ніби вам залишились лічені дні, сер. Ви ще молоді, Павел.
— Можливо, ви маєте рацію, сер, але мені не дає спокою час, що кожної миті умирає за нашими плечима. Я живу не для себе, а жити разом з своїм народом можна тільки тоді, коли думаєш про майбутнє своїх нащадків. Невже ви для чогось іншого добуваєте свої гравітали?
— Ми ще не знаємо, як використає народ наше відкриття, Павел. Мені хочеться вірити, що та енергія грітиме й годуватиме таких, як ми.
— Тоді дайте руку, Малькольне, і вважайте, що між нами існує угода працювати на добро.
 
XIV
Хілда Брайнт картинно тримала тонке, мов німб святого, кермо вохристої «тойоти».
Х’ю сидів позаду, біля стабілізованого столика, й апетитно їв сандвіч, запиваючи надто міцною содовою.
— Колись ви непомітно з’їсте навіть мене, Х’ю, — невдоволено дорікнула Хілда. — Коли ви вгамуєте свій апетит? Це вже починає набридати навіть мені, сер.
Х’ю щось мурчав у відповідь, зглядаючись з Хілдою в овальному люстерку.
— Ви у всьому, любий колего, втратили міру. Якщо так піде далі, я буду змушена відмовитися від послуг Джоя Блеклі. А ви самі добре знаєте, що його чекає опісля.
Почувши про Джоя, Х’ю ковтнув напівпережований шмат, а потім з легкою бравадою звернувся до Хілди:
— Гра має свої закони, міс. Якщо вас цікавить тільки посередник для настроювання на головний об’єкт, то я вам повинен нагадати, що і місіс Кет, і містер Павел не повинні навіть здогадуватися про наші наміри.
— Ви радите мені влаштуватися поблизу ранчо Доута й гибіти в пісках? — запитала з притиском Хілда, перебираючи тонкими пальцями трохи завелике кермо машини й обганяючи чергового тихохода. — Мені відпущено лише три дні. За цей час я повинна зібрати всю гаму частот взаємоконтакту Кет і Павла. Мені потрібний безпосередній потужний сигнал робочого мозку. І мушу сказати, ми даремне підтрунюємо над Острожним тільки тому, що він не п’є, як ви, коньяку й не смокче сигару. В Острожного ідеальний розум, Х’ю. З таким розумом приємно працювати. Я давно не бачила таких чистих і яскравих сигналів. Так що думайте про ці три дні, Х’ю, інакше вам нічим буде займатися, коли дві заокеанські птахи випурхнуть з-під антени над віллою Малькольна й отаборяться на Ранчо Доута.