День на роздуми
— Я це знаю, але ви надто грубо працюєте, міс. Я чергував біля монітора й помітив, що Павло звернув увагу на імпульси рубінів на підвісці, яку ви подарували Кет. Острожний промовчав, але не забувайте: він — фізик, а не комівояжер.
Х’ю спостеріг, як скам’яніли жовна на обличчі Хілди, а стрілка спідометра поповзла до позначки «180». «Сатаніє, - зрозумів Вундстон і байдуже подивився на вузьку нитку дороги, згадуючи, як Хілда спритно почепила Каті й Мері коштовні мінікомп’ютери на шию, а тепер гнала свою програму, не турбуючись, що завтра може з’явитися Нота про зловживання людей ЦРУ. — Хоч би вона уже заміж вийшла. Кажуть, тоді жінки добрішають», — мимоволі подумалось Вундстону, але він зараз клопотався іншим і тому сказав:
— Вашу роботу, міс Хілда, можна порівняти з методом мисливця, котрий ловить крокодила, сидячи на хвості у того ж крокодила.
— Ви мені погрожуєте чи докоряєте, сер? — запитала з єхидною посмішкою Брайнт. — Ви, мабуть, забуваєте, що ваше життя у моїх руках.
— Там буде і ваша смерть, міс, — буркнув Х’ю, видуваючи хмару диму. — Увімкніть конденсор, міс.
— Слухайте, мені подобається ваша байдужість до небезпек. Невже ви справді нічого не боїтеся?
— Боюсь. Одного: коли дружина дізнається про мою смерть у товаристві такої пантери, як ви.
— Ви надто щедрі на компліменти, сер. Але я хочу, щоб перш, ніж умирати разом зі мною, ви послухали ось це. — Не збавляючи швидкості, Хілда вихопила з кишені тонку чорну пластинку, просунула її в блок лазерного магнітофона, натиснула клавішу. Х’ю з жахом зрозумів, що чує свою ранкову розмову з Джоєм Блеклі.
— Можете вимкнути, — попросив Вундстон, відчуваючи, як мокріє під пахвами й холоне в душі.
— Ви надто примітивні в своїх методах, — сказала Хілда й клацнула вимикачем. Добула пластинку з записом, передала через своє плече: — Візьміть, Х’ю, собі на згадку. Як останній доказ вашої нещирості. І раджу вам не користуватися машиною Пітера Гоулда. Цей хлопець добре володіє пістолетом і, Кажуть, не залишає після себе слідів.
— Тоді я справді не знаю, хто за вами стоїть, — муркнув Х’ю. Важка втома скувала тіло, і він приліг на м’яке сидіння, втуплюючись очима в рівні, худорляві плечі Хілди Брайнт.
— Чому ви скисли, Х’ю? — весело запитала Хілда, стишуючи хід машини.
— Мені справді дуже неприємно, що так сталося, міс.
— Ви просто неініціативні, Х’ю.
— Не завжди доводиться займатися тим, чим хочеться. Така вже моя доля, міс.
— Це можна легко змінити, Х’ю.
— З моїми статками, — пхекнув Вундстон і випростався. Затягнувся димом сигари. — Я обплутаний обов’язками, як мустанг — ласо.
— Скільки, якщо не секрет, ви маєте повернути Расселу, щоб вийти з гри?
— Багато.
— Точніше.
— Триста тисяч.
— Чимало, але вважайте, що вони вже на вашому рахунку. Ще стільки ж одержите завдатку. Але тоді вже вашим шефом буду я. Вас це влаштовує? — запитала з іронією в голосі Хілда, зупиняючи машину біля триповерхового будинку із золотою овечкою під дашком стрілчастих високих дверей головного входу.
Вундстон важко сопів, перебираючи в голові можливі варіанти розриву з Дейвідом, який не схоче так легко розпрощатися з надією на бариші.
— Сміливіше, Х’ю, — кепкувала Брайнт. — Ви народилися трагіком, але бог наділив вас розумом аналітика. Вам більше вірять, коли ви граєте роль блазня, — знущалася Хілда, напівобернувшись до Вундстона й опираючись рукою на спинку сидіння. Показала на високий, чимось схожий на середньовічну башту, цегляний будинок з окуттям на вікнах першого поверху:
— Раджу відвідати цей екзальтований ресторанчик. Якщо ви нічого не з’їсте, а тільки зайдете до «Золотої овечки», з вас візьмуть три долари за право натиснути золоту ручку в дверях.
— Такі не збідніють, — похвалив Х’ю спритного господаря ресторану.
— Кожен шукає свої двері до раю, — сказала на те Хілда. — Можливо, це саме ті двері, в які вам треба ввійти. Сміливіше, Х’ю.
…Вони сиділи за важенним дубовим столом на таких же стільцях з епохи норманських першопоселень. На стіл подавали меткі парубійки в чорних, тіснуватих на литках штанях, червоних сорочках і золотавого кольору вовняних жилетах.
— Ви не боїтесь, що вам подадуть ту саму чашу, яку ви мали приготувати для мене, сер? — з лукавою посмішкою запитала Хілда.
— Не боюсь, бо, мабуть, аж сьогодні нажився.
Хілда нерозуміюче подивилася на Вундстона, і він пояснив:
— Колись я читав про рай для камікадзе перед вильотом на смерть і не вірив, що ті солодощі вбивають любов до життя. А зараз я пересвідчився: це саме так. Мені однаково — жити чи вмирати.
— Сумне збайдужіння до нашого світу, — спокійно зауважила Хілда Брайнт. — А мене вже не влаштовує ні той рай, що ви тут звідали, ні той, у якому живе Малькольн, ні той, що для всіх вас обіцяє містер Острожний при повному комунізмі на всій планеті. Я мрію про свій рай, а поки що, коли чую щось подібне до того, як ви з Джоєм хочете мене звести з світу, я іду сюди, вибираю собі гарненького баранчика і вбиваю його. Сьогодні у мене було таке відчуття, ніби я перерізала горлянку Вундстону або Джою.
Х’ю мало не вдавився й закашлявся. Підбіг молодий чоловік і правно стукнув Вундстона по спині.
— Ви вчасно це зробили, — обізвався до свого рятівника Вундстон і з острахом подивився на Хілду. — Вибачте, міс, але ви так говорите, ніби належите до клану піратів, яким однаково, кому ввігнати ніж у печінку.
— Ви надто пізно або рано народилися, містер Вундстон! — весело заговорила Хілда. — Я справді іноді прагну крові. Хочу бачити, як гасне, конає чиєсь життя од моєї несхибної руки. Ви не пробували убивати? Ножем?
— Я не люблю смерті. Ніякої і ні від чого, — пробелькотав Х’ю отерплим язиком.
— Ні-і, ви полюбляєте отруту. Щоб не бачити чужих мук. Так знайте, що ні револьвер, ні отрута не йдуть ні в яке порівняння ось з цим… — Хілда повела перед очима Вундстона широким лезом довгого ножа. — І не забудьте, іншим разом ви підете вибирати баранчика, а я піду оглядати ліжники. Тепер же їдьмо звідси! Мене нудить тут від крові, від дівчат, від їхнього золота, яким вони хочуть убити геніальний розум Хілди Брайнт. Вони не знають, що їх чекає попереду і хто зараз сидить у них за цим старезним як світ столом. Якби вони знали, то прирізали б мене, як овечку, та вся таємниця в тому, що вони не здогадуються навіть про силу мого розуму. Про це знаю тільки я. Та ви. Хоча ви й удаєте із себе блазня. Так легше врятуватися від безуму, мій любий Х’ю.
XV
Роджерс Оулт прибув до Макларенів вертольотом.
Катя стояла на балконі і спостерігала за грою Малькольна і Павла на тенісному корті. Вертоліт приземлився метрів за двісті від дороги, що вела до вілли, і Катя чомусь з тривогою дивилася на високого сухорлявого чоловіка в світлому легкому пальті й широкополому сивому капелюсі. Чоловіка супроводжувала дівчина у формі стюардеси.
Малькольн бачив, як приземлився вертоліт, але вирішив закінчити партію. Кваплячись, програв дві подачі й підняв руки, даючи знак, що здається. Разом з Павлом швидко пішов назустріч Роджерсу.
— З благополучним прибуттям! — привітався Малькольн, стискаючи в пальцях жилаву суху руку Оулта.
— Спасибі, - кивнув головою Оулт. — Усе завдяки моєму новому ангелу-хранителю, — похвалився, озираючись на дівчину. — Це Таня. Стюардеса. Я перехопив її у компанії Хартсфілд.
Павло тільки тепер упізнав стюардесу, з якою летів до Атланти, і збагнув, що Оулт — той дідуган, який шпетив у літаку Таню, кидаючи сердиті погляди на росіян.
— Ваші гості? — поцікавився Оулт, мигцем оглядаючи Острожного своїми маленькими, тютюнового кольору очима.
— Це мій великий друг, доктор фізики і батько нових енергій містер Острожний. Гостює у нас з дружиною.
— Надовго прибули? — звернувся Роджерс до Павла.
— Ми проїздом на ранчо Доута, — стримано відповів Павло.
— Ви — хто? Англієць, канадець?