ЩЕ ОДНА ПРЕКРАСНА КАТАСТРОФА

Славетного терапевта сфотографували всі сорок кореспондентів.
Разом з Овеном Прайсом з його “ролс-ройса” вийшли й інші два члени повноважної ревізійної комісії: сер Освальд Кеммері, хірург, і сер Олівер Вебенс, невропатолог. Вони не мали таких заслуг перед наукою, як сер Овен Прайс, терапевт, отже, не мали й “ролс-ройсів”. Тому сер Овен Прайс ласкаво підвіз їх в своєму авто. Кореспонденти сфотографували сера Освальда й сера Олівера зразу обох: з них двох досить було й одного кадру. Альберта Сю не сфотографував ніхто: він щойно вискочив із вагона електричного трамвая з портпледом у правій і друкарською машинкою в лівій руці.
Всі три члени повноважної комісії повагом прослідували на теплоплав і зайняли вряд три подвійних каюти на палубі першого класу. Альберт Сю за ними не прослідував, а хутко шмигнув по сходах на палубу другого класу і зайняв за здешевленим тарифом місце в загальній каюті.
О двадцять п’ятій хвилині на шосту загув другий гудок. Разом із свистком боцмана, який віщував, що за хвилину сходи будуть підняті, біля під’їзду хрипнула сирена таксомотора. Останні двоє пасажирів хутко виплигнули і майже бігцем здобули теплоплав. Сорок розчарованих кореспондентів, теж бігцем, кинулися навздогін. Вони на ходу приміряли свої дзеркалки. Але ніхто з них і підозрівати не міг про таку спритність ніг індійського лікаря: його спина майнула й зникла за облавком раніше, ніж перший із кореспондентів відкрив об’єктив свого апарата. Ще за мить з-за облавка з’явилася Нен-Сагорова права рука, — він допомагав зійти своєму компаньйонові. Компаньйон не гірше старого лікаря справився з останньою приступкою сходів: він просто переплигнув її, почувши позаду себе загрозливе клацання фотографічних шторок. Сорок апаратів клацнули впусту, вони сфотографували лише сіре лондонське небо. І тільки Джералд Вейс, найспритніший між ними — недарма ж соціаліст — встиг увічнити на своїй плівці стопу й литку місіс Ліліан, що висунулися з-під її короткої дорожньої сукні.
Так, місіс Ліліан цей раз не тільки виряджала свого діда, старого лікаря Нен-Сагора, в його далеку подорож до рідної Індії. Малі Елі й Мак не скоро побачать їхню матір: подорож до Індії — не недільна поїздка на узмор’я. Та й ніхто того не знає, як обернуться справи старого лікаря і коли настане кінець ганебній ревізії його наукової діяльності. Місіс Ліліан їхала до Індії на невідомий час і цим зовсім не ламала своєї практики, — однаково жоден джентльмен не піде вже на прийом із своїми катарами і плевритами до лікарки, що зганьбила й заплямувала своє ім’я на політичній, на громадській і на науковій арені. Вчора вранці місіс Ліліан одержала поштою сповна гонорар в розрахунок від усіх її постійних клієнтів.
Тридцять дев’ять кореспондентів скреготіли зубами на спорожнілій пристані. Джералд Вейс мучився муками творчості, добираючи парадокса, цілком соціалістичного, якого б можна було пристосувати до оголеної ноги місіс Ліліан, зафіксованої на його плівці. Сорок підручних хлопців весело щипали один одного, вельми задоволені з того, що свій надурочний шилінг вони заробили без будь-якого напруження м’язів чи нервів.
Силует гігантського теплохода м’яко розтавав у славнозвісному лондонському тумані, ще не такому густому, щоб заслонити цілий світ від самозадоволеного британського ока. Альберт Сю нишком притулився за облавком горішньої палуби другого класу й сумно зітхав, згадуючи свою дружину, місіс Марту, та семеро малят, що плакали зараз у Іст-ендському передмісті за подорожувальником-татом. Потім Альберт Сю змахнув свою батьківську сльозу й хутко подався на першу палубу поспитати, чи не треба чогось трьом його начальникам, що разом утрьох складали повноважну ревізійну комісію Королівського медичного товариства.
Три повноважні члени ревізійної комісії в цей час, озброєні прекрасними біноклями, стояли в ряд на кормовій частині палуби. Вони поприкладали біноклі до очей і залюбки роздивлялися зблизька дорогий їх серцям старий як світ, непроглядний лондонський туман, — другого такого туману вони не побачать ніде під час своєї подорожі. Славетні, медики не так часто покидали рідний острів і користувалися з нагоди поглянути на свою вітчизну оддаля. В густому тумані, що таки густів кожної хвилини, де-не-де насилу пробивався промінь якогось з багатьох набережних передморських маяків. Цей промінь назахват ловили біноклі трьох повноважних подорожніх — сера Овена Прайса, терапевта, сера Освальда Кеммері, хірурга, і сера Олівера Вебенса, невропатолога. Сер Овен, сер Освальд і сер Олівер, або, скажімо коротко, 3 сер О (три сери О) розчулено прощалися з своєю вітчизною. Їм навіть кортіло заспівати “Home, sweet home…” [8]
8
“Мажестік” віз на собі 1400 пасажирів і триста чоловік команди та прислуги: сто пасажирів першого класу в кубатурі 2000 кубометрів, триста пасажирів другого класу в кубатурі 1800 кубометрів і тисячу пасажирів третього класу в кубатурі 1500 кубометрів. Крім того, пасажири кожного класу мали ще необмежену кубатуру повітряного стовпа над горішньою відкритою палубою. Проте по площі палуби пасажири першого класу і цієї кубатури мали в дванадцять разів більше від пасажирів третього класу і в три рази більше від пасажирів другого класу. Команда й прислуга кубатуру мала в нижньому трюмі, поруч з кубатурою пасажирів третього класу.
“Мажестік” не був самотній у водяних просторах Атлантики та Індійського океану: постійно з правого й лівого борту в ліловій далечині морів і океанів маячили велетенські силуети кількох плавних фортець. Вони вирушили звідти ж, звідки й “Мажестік”, і держали курс туди ж, куди й він. То пропливали сталеві фуражири, інтенданти й порохівниці Британської імперії. Вони везли бойові припаси, амуніцію і зброю славній британській армії для її “героїчної” інтервентської діяльності в Китаї, а також між іншим і для “оборонних” наступів на внутрішніх супостатів, повстанців у Індії.
Сер Овен Прайс, терапевт, сер Освальд Кеммері, хірург, та сер Олівер Вебенс, невропатолог — 3 сер О — з височини горішньої палуби першого класу крізь скельця своїх морських біноклів з великим задоволенням милувалися з сталевих супутників, а заразом і з величі й моці Британської імперії.
“Мажестік” робив двадцять вісім вузлів на годину і майже не відставав від військових крейсерів.
“Мажестік” заходив лише у великі порти — Гібралтар, Мальту, Порт-Саїд, Перім — поновити запаси нафти і майже не забирав нових пасажирів. Комплект пасажирів був повний, і серед них небагато було з квитками ближче Бомбея. Лише в Порт-Саїді він зсадив з півсотні урядовців і молодих офіцерів з другого класу, що повертали в колонії після службових відряджень чи відпустки. Там же випорожнено півтрюма й дрібного багажу: офіцерські матері й наречені з острова посилали своїм синам і нареченим носові хустки, шкарпетки й галстуки.
Але замість півсотні “Мажестік” не набрав у Порт-Саїді і десятка нових подорожніх. Це було кілька високих урядовців з домініонів, єгипетські купці й трансконтинентальні, трансекваторіальні спекулянти. Вони довго обурено бурчали, що за браком місця їм доводиться їхати в другому класі. За спеціальну доплату їм дозволено користуватися кают-компанією першого класу.
Серед інших у Порт-Саїді до другого класу сіло двоє мужчин з дуже попеченими сонцем фізіономіями, з яких можна було судити, що вони пробули в Єгипті зовсім недовго і вже, певна річ, не належать ні до кола колоніальних урядовців, ні до кола купців, ні тим паче до тубільців. Сідаючи на пароплав, вони наперед довідалися в чергового помічника капітана, чи дійсно в списках пасажирів є лікар Нен-Сагор, з Індії, та лікарка місіс Ліліан Сагор, з Лондона. Діставши задовільну відповідь, пасажири із спеченими фізіономіями заспокоїлися і, цілком задоволені з себе і з помічника капітана, зайняли двомісну каюту в другому класі.
3 сер О лорнували цих пасажирів з височини своєї палуби і довго сміялися з червоних лискучих лисин нових подорожніх та їхніх взагалі вайлуватих постатей. Вони зразу ж вирішили, що це якісь натуралісти чи провінціальні вчителі в канікулярній прогулянці і, звісно, крий боже, не англійці. Запитання нових пасажирів до помічника капітана вони, певна річ, не чули.