Розшук

 
4
Залевський поглянув у заднє віконце кабіни. Мотоцикла не видно. Мабуть, міліціонери відстали, і можна буде звернути на грунтову дорогу, перечекати десь годину–другу, а після цього повернутися в гараж. “Хто зможе щось довести?— думав він.— Хіба мало самоскидів пройшло за день по шосе? І борти на його машині брудні, ніхто не зможе побачити номер. Зараз аби втекти від міліції, а там хай шукають вітра в полі… Да-а, буде тепер йому “Ява”, якщо не пощастить вийти сухим з води… Цікаво, де ті автоінспектори?”
Залевський причинив ліві дверцята, виглянув, щоб пересвідчитися, чи нема погоні. Похололо під ложечкою. Даремно він радів. Автоінспектор уперто переслідував його.
“Один! — здивовано відмітив Залевський. — А було ж два. Куди подівся другий? Може, випав?”
Звідки він міг знати, що за хвилину–півтори до цього міліцейський мотоцикл обігнав самоскид справа, маскуючись за його кабіною. Васюта, ледь пригнувшись, стояв на задньому сидінні, тримаючись за плече Дергачова.
Якийсь дідок в солом’яному капелюсі провів їх здивованим поглядом. Двоє хлопчаків, які були разом з ним і сиділи на пагорбку за кюветом, зіскочили на ноги і захоплено заплескали в долоні. Подібні речі вони бачили тільки в пригодницьких кінофільмах, і це переслідування їм страшенно сподобалося. Тепер можна буде розповісти, як вони своїми власними очима спостерігали за міліціонерами, які затримували порушника, а той відчайдушно намагався втекти від них…
Михайло Іванович, стоячи на сідлі, мимоволі зіщулився. Чи міг він думати, що, поїхавши до дочки в піонерський табір, стане учасником такої запаморочливої та небезпечної погоні?
Назустріч несамовито неслася асфальтна стрічка шосе. Стрілка спідометра тремтіла на відмітці 90. “Коли упадеш, то й кісток не позбираєш…”
Самоскид майже поруч. Ще трохи — і можна буде діяти. Зараз саме час. З цією думкою він випрямився і, облизавши пошерхлі від вітру губи, ухопився за кузов машини. Відчувши приємну його прохолоду, плигнув на покриту засохлою глиною підніжку, перевів подих.
Мотоцикл трохи відстав і тепер переслідував порушника зліва, привертав його увагу до себе. Васюта блискавично відкрив дверці з фанерою замість скла, ввалився в пропахлу бензином кабіну.
Залевський оціпенів від несподіванки. Світлі, булькаті очі ще більше округлилися і не кліпаючи дивилися на несподіваного гостя. Нога безвільно сповзла з педалі газу…
Васюта скористався розгубленістю водія, висмикнув ключ запалення і натиснув на гальма. Самоскид, зраділо гуркнувши перегрітим, знесиленим мотором, ще трохи прокотився по асфальту, звернув на обочину і, ткнувшись у купу піску, зупинився.
В ту ж хвилину на ліву підніжку скочив Степан Дергачов.
— Все! Від’їздився! — вигукнув він якимось не своїм, чужим голосом.
Залевський намагався щось сказати, але не спромігся озватися жодним словом, тільки глибоко, якось по-дитячому судорожно схлипнув, ніби збирався гірко заплакати.
 
Анатолій Григорук 
НА “СЬОМОМУ НЕБІ” 
Оповідання 
Інспектор районного відділу міліції лейтенант Федір Завірюха прокинувся з першими півнями.
Вчора увечері Завірюха повернувся з Києва, де протягом тижня брав участь у кущових змаганнях самбістів. Він зайняв почесне четверте місце, і сьогодні йому кортіло прийти на службу якомога раніше.
Босоніж, у самих трусах Федір спустився по хисткій драбині з горища — там він спав на духмяному сіні з ранньої весни до самісіньких приморозків, — межею ще сивого від роси городу збіг у леваду, рівно двадцять разів підтягся на сухій відполірованій долонями гілляці, яка вже не один рік правила йому за перекладину, й, зачерпуючи пригорщами крижану воду з копанки та голосно форкаючи, до пояса вмився…
Потім він стояв серед кухні й просто з глечика пив парне, ще тепле козине молоко. Літровий глечик молока із шматком паляниці був традиційним Завірюшиним сніданком. До нього Завірюха звик, можна сказати, із сповиточка. На білий світ Федір з’явився зовсім кволеньким, і мати, прочувши, ніби козине молоко набагато корисніше за коров’яче, притягла з торговиці дрібноросту, але дійкату козу Марельку. Марелька взяла над Завірюхою шефство — і за якихось півроку він із пуцьвірінка з голим тім’ячком перетворився на рожевощокого жвавого опецька.
Відтоді минуло неповних двадцять п’ять літ, але козине молоко смакує Федорові й досі…
Отож він одним духом спорожнив глечика, тильним боком долоні витер пампушкуваті губи і смачно, по-дитячому прицмокнув.
— Ти, Федоре, хоч сьогодні не барися, — проводжаючи сина до дверей, сказала мати. І, ніби вибачаючись, додала: — Вдома тебе, здається, вже вік не було.
Завірюха мовчки пригорнув матір, поцілував і квапливо вийшов із хати. Він крокував вулицею, а тиха причаєна усмішка ще довго не сходила йому з вуст…
Біля будинку райвідділу міліції стояв бувалий у бувальцях “Запорожець”. Це означало, що начальство, хоч і рання пора, вже на посту.
“Не спить служба”, — з гордістю подумав Завірюха й раптом гостро відчув, як за цей тиждень, що був у Києві, до лоскотного щему в грудях скучив і за своєю клопіткою роботою, і за товариством.
Перед кабінетом підполковника Ястремського Завірюха самохіть обсмикнув кітель і постукав у оббиті дерматином двері.
— Увійдіть! — почувся хрипкий владний голос.
Завірюха переступив поріг і, хвацько козирнувши, відрапортував, що змагання закінчені загалом успішно — як там не є, а четверте місце — і що він, лейтенант Завірюха, прибув для дальшого несення служби.
— Ну що ж, вітаю, — усміхнувся підполковник, тиснучи Завірюсі руку. — Жаль, звісно, що чемпіонських лаврів не здобув. Однак будемо сподіватись — усе в тебе попереду. Як воно в стольнім граді? Казали хлопці, що тамтешні уболівальниці геть запаморочили тобі голову і що назад, додому, тебе медяником не заманиш.
— Це теревені всяких безвідповідальних базік, а може, й зловмисних дезінформаторів, — жартом на жарт відповів Завірюха. — Ви ж знаєте, товаришу підполковник, для мене, як у тій пісні співається, перше діло, перше діло оперслужба, а дівчата, а дівчата опісля.
— Молодець! Люблю й ціную самовідданих охоронців правопорядку. Між іншим, тут на тебе цікаве діло чекає. Ось заява керуючого радгоспним відділенням “Підлісне” Бажая Антона Макаровича. В “Підлісному” коїться якась чортівня: там мало не щодень гинуть на фермі свині. Доведеться, товаришу лейтенант, вникнути.
— Мені? — здивовано зламав брови Завірюха. — Та це ж, як я розумію, — хліб ветеринарів.
— Ти, Федоре, порох, а не хлопець, — іронічно посміхнувся підполковник. — Спалахуєш без іскри. Та й про субординацію на своїх змаганнях трохи забув. У “Підлісному” ветлікарі вже всі зуби стерли. А до суті докопатись так і не змогли. Вони навіть до зональної науково-дослідної ветстанції зверталися. Проте й там спасували. Одне слово, ситуація детективна. Ти, будь ласка, сьогодні ж виїдь у “Підлісне” і з’ясуй, що воно там і як. Інформуватимеш про все по ходу розслідування. Знадобиться підмога — не соромся, гукай. Ну, щасти тобі.
І підполковник, ще раз потиснувши Завірюсі руку, легенько підштовхнув його до дверей.
Завірюха вивів з гаража мотоцикл, по вінця наповнив бак пальним, заскочив додому перевдягтися в цивільне та сказати матері, що знов мусить на якийсь час лишити її, і покушпелив у “Підлісне”.
За півгодини він уже ставив сірого від пилюки “їжа” біля повитого в дикий виноград цегляного будиночка, де містилась радгоспна контора.
Керуючий відділенням, носатий, з упертим овалом лиця чоловік років п’ятдесяти п’яти зустрів інспектора, як тому здалося, підкреслено сухо. Він мовчки привітався, пильно глянув на Завірюшине посвідчення й без будь-якої передмови запитав: