Розшук

— То з чого, юначе, почнемо?
“Мабуть, вважає мене за жовторотого салагу”, — дратуючись, подумав Завірюха, але удавано весело усміхнувся і якомога привітніше сказав:
— Антоне Макаровичу, з вашою заявою я ознайомився. Загалом, питання ви окреслили. Та хотілось би почути про все докладніше.
— Тут особливо й розказувати нічого, — пісно глянув у вікно Бажай. — Якось рано вдосвіта, — а було це майже два місяці тому, — прибігає до мене додому свинарка. “Біда! — гукає. — Шестеро поросят здохло. Мор”. Ну, я, в чому був, метнувся до ферми. В нас два свинарники, і в кожному — по півтори тисячі голів. Спалахни епідемія — оком не змигнеш, як усе поголів’я прахом піде. Прибіг я, значить. Бачу, завфермою, ветзоотехнік, свинарі — всі вже тут. А перед ними — шестірко мертвих поросят. Сисуни, одне в одне. З виду ніби зовсім нормальні, тільки неживі. Ну, обстежили ми їх, аналізи різні зробили, а патології ніякої. Може, думаєм, льоха подушила. Таке інколи буває. Та через два дні знов четверо сисунів здохло. Уже в іншої свиноматки. Так і повелося. Опороситься льоха. Все в нормі. Поросята як перемиті: жваві, веселі, на апетит не нарікають. І раптом ніби їх підмінили: від материного молока відмовляються, стають мляві, немічні. Порозповзаються по кутках клітки, скоцюрбляться — і здихають. За півтора місяця ми, таким чином, втратили одинадцять процентів приплоду.
— А дорослі свині теж здихають? — запитав Завірюха.
— В тім-то й річ, що тільки сисуни, ті, що по тижневі їм, півтора, не більше.
— Ну, а ветеринарія? Як вона все це витлумачує?
— На жаль, ніяк. Я вже казав, що ми розтинали й ретельно обстежували кожну тушку. Та ні вродженої патології, ні ознак інфекції жодного разу не виявили. Єдине, що нас вразило: у всіх поросят були пошкоджені язики. Точніше, кінчики язиків. Ми подумали, що це якась невідома нам хвороба, і звернулися до зональної ветстанції. Звідти надійшов висновок, який ще більше нагнав туману.
Антон Макаровим відімкнув сейф і дістав складений учетверо папірець. Завірюха квапливо розгорнув його і прочитав:
“Керуючому радгоспним відділенням 
“Підлісне” тов. Бажаю А. М. 
На Ваш запит повідомляємо: дані, одержані після всебічного обстеження трупів поросят, обговорено на засіданні вченої ради станції. Вважати, що смерть поросят настала через хворобу, підстав немає. Крапчасті травматичні пошкодження, схожі на сліди спеціального інструмента для захоплення язика, можуть бути наслідком механічного втручання людини.
Заступник директора ЗНДВС
Маршалко І.П.”
— Тепер вам ясно, чого ми потурбували міліцію? — з викликом запитав Бажай і, мить помовчавши, додав: — Але щиро скажу — в голові не вкладається, що до цього криміналу має відношення хтось із наших працівників. Нормальна людина на таке бузувірство не піде. Хіба маньяк який…
Завірюха нічого не відповів, тільки в задумі потер перенісся. Він дістав записничка й, роблячи побіжні нотатки, заходився розпитувати завідуючого, скільки на фермі працює людей, що кожен собою являє, хто з ким у яких стосунках, коли свинарі змінюють один одного, чи бувають між ними конфлікти, які взаємини із завфермою та із самим Бажаєм…
За півгодини Антон Макаровим відповів на безліч різних, інколи найнесподіваніших запитань. Але Завірюха так і не зміг ухопитися за щось конкретне.
Під кінець розмови він сказав, що поки не розкриватиме свого інкогніто і що видасть себе за кореспондента обласної газети. А про те, з якою метою приїхав, хай знає лише кілька довірених осіб, що їх Бажай виділить йому на підмогу.
Завірюху поселили в самотньої глухуватої баби Ликери. її хата, хоч і стара, скособочена, але затишна й чепурна, стояла на крутому порослому бузком горбі. Перед хатою була давня, викопана ще Ликериним дідом криниця — і всі сусіди з кутка споконвіку ходили до неї по воду.
“Біля криниці — завжди люди. Отож, заводячи з ними балачку, можна буде видобувати потрібну інформацію”, — подумки відзначив Завірюха.
Посилаючись на те, ніби йому треба вночі приглядати за своїм мотоциклом, він домовився з бабою, що спатиме у дровітні, де примітив старого пружинного матраца. Так, мовляв, і хазяйці менше клопотів, і йому спокійніше.
Нашвидкуруч облаштувавшись та підобідавши, Завірюха подався до свинарників.
Вони стояли край села за буйним яблуневим садом, весело вилискуючи проти сонця блакитними вікнами.
Свинарники, за всіма ознаками, вибудували років зо три тому, червона, як жар, цегла ще не встигла навіть потьмяніти.
Поруч було споруджено кормокухню. Від неї по канатці ловко снували невеличкі зелені вагонетки. Так само підвісною дорогою вивозили із свинарників і гній.
Все тут було добротне, у всьому вбачався лад і тверда хазяйська рука.
Біля кормокухні Завірюху чекало троє хлопців. Один із них, високий, худорлявий, із швидкими чорними очима, перший простяг Завірюсі руку, назвався Грицьком і безцеремонно запитав:
— Ти — опер?
— Я — Федір, — з притиском відповів Завірюха.
— Дуже приємно, — не зважаючи на Завірюшин тон, сказав Грицько. — Знайомся з довіреною тобі командою. Це ось — Степан, недавній підводник. Хлопець як грім, підкови голими руками розгинає. А це — Костя, Бажаїв синок. Йому всього чотирнадцятий. Але він з тих шпінгалетів, що й дорослих переплюнуть.
— Ви що, трошки теє?— більше дивуючись, ніж обурюючись, покрутив пальцем біля скроні Завірюха. — Ми ж не в піжмурки збираємося грати… Тут таке може заваритися, що й гикавка нападе.
— Та все буде в акураті! — флегматично пробасив Степан.— Ми Костю скривдити не дамо. Будем тримати його в другому ешелоні, тільки для зв’язку з начальством. Отже, риску ніякого.
— І батько, між іншим, дозволив, — з викликом сказав Костя. — Він вважає, що молоко в мене на губах давно обсохло.
— Правильно вважає, — підтримав Грицько. — Ти, Федоре, не сумнівайся. Тут усе перевірено. Мін немає.
Завірюха якусь мить замислено мовчав. Якщо підходити з формального боку, то Кості в їхній групі робити нічого. Це факт. Але й небезпека особлива нібито не загрожує. На фермі, за всіма ознаками, розперезався нікчемний паскудник, і вся рахуба тільки в тому, щоб накрити його на гарячому. А тут і Костикова підмога придасться.
— Ну що ж, — кволо усміхнувшись, сказав Завірюха, — хай буде по-вашому. Тільки давайте умовимось: перше — міцно тримати за зубами язика. Нікому про наше діло нічичирк. Я, зокрема, для всіх — кореспондент із облгазети. Друге — без мого відома щоб ніякої самодіяльності, бо досить найменшого необачного кроку — і все полетить шкереберть. Отже, дисципліна і ще раз дисципліна! А зараз я хотів би хоч одним оком оглянути територію і свинарники.
Вони обійшли довкола кожної з будівель, пильно обстежили вікна та двері. Вікна були намертво прибиті до луток і ніколи не відчинялися, а витяжні душники заґратовані. Повибиваних шибок теж не виявилось. Ззовні вікна були старанно закитовані, а з внутрішнього боку їх густо обснувало павутиння. Отже, проникнути досередини свинарників зловмисник (якщо припускати, що він існував насправді) міг тільки через двері. А значить, це був хтось із своїх, із тих, хто тут працює, хто не привертає до себе ніякої уваги.
Хлопці сіли під розлогим кущем бузини, який ріс неподалік гнойовища, й заходилися обговорювати кожного, хто ходив коло свиней. Власне, докладні характеристики працівникам ферми давав швидкий на язик і, як здалося Завірюсі, пронозуватий Грицько. Степан із Костею кидали поодинокі репліки. А Завірюха мовчки слухав, мотав на вус, лише подеколи щось перепитуючи та уточнюючи.
З того, що він почув, його увагу привернули два моменти. Перший був пов’язаний з їздовим Павлом Кособликом. Другий — із свинарками Оленою Ріжко та Марією Сичевською.
Десь півроку тому Кособлик привіз від рідні, що жила в Боярці під Києвом, дві живі норки — самця й самичку. “Придбав для розплоду, — розказував він сусідам.— Хто має на плечах не гнилого гарбуза, а голову, через цих тхорів мільйонщиком стає”.