Покров

Мар’яна злякалася — ох, Полько! Добігалася зі своїм сту-
дентиком! Точно образив подружку всмерть так сильно — по-
серед ночі від нього втікла.
Пуховик на піжаму, сходами вниз. Чого ж ти така дурна,
Полько! Певно, серце в шмаття.
…Побачила подругу на сходах першого поверху й остовпі-
ла — лице в крові, пальтечко вовняне розірване, зап’ястки
в синцях. Тремтить, у підлогу поглядом затято увіп’ялася, на-
че там усі точки відліку і всі відповіді. Мар’яна задихнулася, сльози на очі — впала на сходи поряд із Полькою, обійняла її.
— …Не зґвалтували? — спитала обережно, бо й сумніву не
мала — посеред ночі Поля поверталася додому і перетнулася
з відморозками, яких на Воскресенці повно.
Поля схлипує судомно, ще відчайдушніше вчіпляється очи-
ма в підлогу. Мар’яна розгублено зиркає на подругу: не ски-
дається Поля на жертву — пашить німим обуренням і нена-
вистю. І в підлогу дивиться — наче тримається за неї, щоби не
вибухнути, не рознести все навкруги.
— Може… у міліцію зателефонуємо, — ще більш обереж-
но пропонує Мар’яна.
— Мі… ліція… — шепоче Поля, кожне слово, як з-під жо-
рен. — Міліція побила… на Майдані…
46
— За що?
— Не знаю! Ми тікали… А вони з підворіть… На нас! Кий-
ками… Там… хлопець упав… Я до нього…
— Навіщо?!
— Я — медсестра… Я не можу… інакше…
— Господи, Полько!
— Я впала… Ми лежали… А вони… били…
— А твій Ігор?
— Не знаю… Ми загубилися. Я до того хлопця кинулася…
А Ігорчика мєнти відтіснили…
— Зателефонуй йому!
— Сто разів… Не відповідає…
Над дівчатами зависає важка, як міліцейський кийок, тиша.
— Ти як? — питає Мар’яна. — Болить?..
— Так жити не можна… — шепоче Поля.
Мар’яна прокинулася. От ніби все життя до цього останнього
осіннього ранку куняла, а нині очі розплющила.
— Так жити не можна! — било в скроні.
Уже не лягала. З годину протовклася в Полі — змащувала
тій рани, заварювала чай, просила подругу не хвилюватися —
знайдеться Ігор, — а в голові знай одне: досить уже, так жити
не можна…
О сьомій уже сунула до зупинки, озиралася, ніби після тої
страшної ночі проти 30 листопада все навкруги мало змі нитися
до невпізнаваності, та суботній ранок — порожній, похму-
рий — не чув Мар’яниних мордувань: поодинокі люди й автів-
ки рухалися так само буденно, як і вчора.
«Так жити не можна! — Мар’яна бігла на роботу, думки
закручувалися дивним вихором. — Більше не хочу мовчати
і терпіти! Чому я й досі не спитала Хотинського про наші сто-
сунки? А раптом завтра геть усе обірветься?.. І я так і не ді-
знаюся — чи люба?.. Чи жадає Хотинський бути зі мною завж-
ди? Як того прагну я…»
47
— Так жити не можна, — повторювала затято, піднімаючись
сходами офісу. — А раптом завтра мене поб’ють так само, як
Полю? Без вини, бо просто трапилася на шляху! Чи взагалі
вб’ють! Що ж за життя таке?! Не хочу нічого чекати! Не хочу
нічого приховувати! Волі хочу! Волі відкрито бути з Хотинським!
— Усе, край! — увійшла до порожнього офісу, увіп’ялася
поглядом у стіл Хотинського. — Сьогодні ж поговорю з ним!
Збуджені колеги збіглися за годину: про побиття студентів
пузатим ницим «Беркутом» знали всі. Душі горіли, руки чеса-
лися, вимагали термінових дій — сьогодні ж, прямо зараз!
Льова Шендрик телефоном уже замовляв українські прапори,
Оля Охріменко роздруковувала на офісному принтері гасла на
папері А4-го формату. Мар’яна скотчем склеювала окремі
аркуші в один формат, краєчком ока зиркала на Хотинського.
Виглядав, як завжди, — зосереджений, спокійний, тільки і за-
уважив розбурханій бренд-групі:
— На революцію — година! А потім — працюємо! До ночі
маємо здати всі макети клієнту на затвердження.
Та Мар’яна помітила: погляд коханця раптом зупиняється —
він забуває про реальність, мимоволі занурюється в потаємні
думки, ніби тільки те потаємне йому пече. І дивиться крізь всіх
так похмуро. «Усі прокинулися! Усі… — підхльостувала себе. —
І Хотинський. Взнаки не дає, а я ж бачу — в ньому теж щось
змінилося. І хай! Зараз же з ним поговорю. Чи… За годину. Ні!
Краще, коли всі підуть на обід… Чи пізніше! Але — сьогодні!»
— Мар’яно… — Хотинський виринув зі свого потаємного
надто раптово. Рвучко підвівся, підійшов до Мар’яниного сто-
лу не криючись. — Нам треба дуже серйозно поговорити.
Це — важливо. Для нас…
— Добре… — зашарілася, розгубилася. Знічено глянула на
колег: усі звернули шиї від цікавості? Ніхто й не озирнувся.
Того дня всіх хвилювали інші реалії.
— Не зараз, — Хотинський нервував. Мар’яна не тільки
бачила те — відчувала кожною клітинкою. — Тут — не вийде…
48
Зустріньмося в кав’ярні на Великій Житомирській. О сьомій.
Добре? Я підпишу макети в клієнта і під’їду.
— Домовилися… — у Мар’яниній душі зацвірінькали птахи,
запахло чимось свіжим: не феромонами — бузком. «Він хоче
того ж, що і я! Боже ж мій… А якби той клятий “Беркут” не
побив студентів?! Ми би й далі спали? Терпіли, мовчали?.. —
знай одне. — І ніколи би не стали щасливими?.. Що за життя?!
Я маю дякувати… “Беркуту”?» Думки плуталися, логічні нитки
рвалися, і тільки одне: у кав’ярні, на Великій Житомирській!
О сьомій!
— Тільки би не спізнитися! — прошепотіла щасливо.
Тридцяте листопада. Рік 2013-й. За п’ятнадцять хвилин —
уже і восьма вечора. Драматичну порожнечу кав’ярні на Ве-
ликій Житомирській нахабно порушують закохані підлітки:
вриваються вітром, падають за столик у куті — цілуються над
га рячим капучино відчайдушно-пристрасно — ніби востаннє.
Мар’яну дратує чуже безтурботне щастя. «Як же все це не-
стерпно!» — вибухає подумки, підхоплюється, кидає на столик
двадцятку за еспресо, до вішака з курткою…
— Вибачте… — юний офіціант, певно, студент, заступає
Мар’яні шлях.
— Здачі не треба!
— Перепрошую! — знічується хлопець. — Ви п’ять гри-
вень не доплатили. У нас еспресо коштує двадцять п’ять…
— Ваш еспресо не вартує і гривні! — самотнє горе прори-
вається невтримною агресією. Мар’яні до сказу хочеться ве-
рещати, лупцювати офіціанта кулачками по білій сорочці, за-
требувати ще еспресо і вихлюпнути юнакові в пику, бо як
можна! На Майдані побили Полю! І ще купу людей, а цей
блазень у крохмальній сорочці неприродно, фальшиво ввічли-
вий, ніби не розуміє: більше не можна фальшувати! Ні в чому!
Он діти в куті цілуються щиро… А цей… Мар’яна відштовхує
офіціанта, озирається, ніби шукає рукам зброю, і раптом крізь
вітринне скло кав’ярні помічає Хотинського. У світлі ліхтаря
49
тупцює на протилежному боці вулиці біля пішохідного пере-
ходу, а світлофор усе червоний, червоний…
Світ перевертається на клік. Мар’яна падає на найближчий
стілець, хапає офіціанта за руку, натхненно торохтить:
— У вас чудовий еспресо! Хочу ще!
Риється в гаманці, дістає п’ятдесят гривень.
— І здачі не треба! — видихає, додає винувато. — Вибач-
те… Такий день…
Офіціант ввічливо киває, вдаючи розуміння, та його фальш
більше не дратує Мар’яну. Світлофор сяє оптимістичним зе-
леним, Хотинський переходить вулицю. Секунд тридцять —
і він тут? Як же скоро!
— Та вгамуйся, дурепо! — наказує собі пошепки, вихоплює
з сумки мобільний. Як же гарно, що тут є Wi-Fi! Терміново
входить у соціальні мережі: на Майдані ж людей побили… І сьо-
годні в центрі народу зібралося — хмара! Кажуть, на Банкову
пішли. Усі — тільки про це! От і Мар’яна в кав’ярні биту го-
дину коменти ковтає, відірватися не може! Для порядної дів чини