Покров

нових рекламних ідей, після кількох невдалих спроб відшукати
нове зерно для старого пива, він раптом ухопив «Паркер»,
поставив його сторчма на столі, упхавши одним кінцем у ва-
зон із кактусом, зиркнув на групу з азартом, кивнув на ручку:
— Що це?!
— «Паркер» у кактусі, — сказав Льова Шендрик.
— Це не «Паркер»! — завівся Хотинський. — Це символ,
образ! І тест на нестандартність мислення! Якщо ви будете
мислити стандартно, колеги, ми ніколи не зможемо запропо-
нувати клієнтові оригінальну ідею.
— Це… — Оля Охріменко дуже хотіла мислити нестандарт-
но. — Устремління…
— Куди?! — Хотинський уже нервував.
— У Всесвіт!
— Ти здуріла?! Нащо пиву рватися у Всесвіт?! Нам треба
втюхати його реальним землянам, а не аборигенам на Марсі!
— Вибач! Я бачу не пиво, а тільки «Паркер», — борони-
лася Оля.
— На Марсі потрібні «Паркери»? — Шендрик уперто пе-
ретворював мозковий штурм на цирк.
Хотинський розгнівався.
— Видай нам свої ідеї, Льово! Чи тобі легше колег висмію-
вати?!
— Та все просто! — сказав Льова. — Щось коштовне, може,
безцінне, якогось біса застрягло в багнюці! Так виглядає біда.
— І як же я не здогадалася?! І справді! Це — біда! Наше
нещасне пиво застрягло посеред пустелі! — знову активізу-
валася Оля. — Воно, як вагітна жінка! Страждає…
— Який жах! У пляшки пива нема кому пологи прийня-
ти! — збудився Шендрик. — Треба щось робити!
42
— Ви подуріли?! — роз’ярився Хотинський.
— Ні, ти заціни! — Шендрика понесло: — Пляшка мор-
дується: треба вчасно віддати якимсь чувакам пиво, інакше
строк використання мине і її нафіг розірве! А чуваків нема —
пустеля! Чуваки мають іти й рятувати пляшку, якщо вони
справжні мужики! — усміхнувся Олі. — Олю, респект! Крута
ідея! Героїка! — Глянув на Мар’яну: — Мар’яно! Ну, скажи!
Крута ж ідея!
Мар’яна почервоніла, уп’ялася поглядом у «Паркер».
— Це — жадання. Одна людина дуже… Дуже хоче іншу
людину, але ховає своє бажання, щоби ніхто не здогадався.
Ховає і сама страждає від того, бо мов у колючках застряг-
ла… — замовкла, зиркнула на Хотинського.
— «Паркер» — фалос? — почула голос Льови.
— Нестандартно! — Хотинський дивився Мар’яні в очі.
— Ти серйозно?! — здивувався Льова. — А до чого тут пиво?
— Не знаю. Ти скажи, — відповів Хотинський. Усміхнув-
ся. — Я почув тебе, Мар’яно.
З того дня «Паркер» Хотинського став Мар’яниним зв’яз-
ківцем: як валявся на столі колодою — ніяких чудес! Брьохай, Мар’яно, додому, суши мізки: і що там у голові в Хотинсько-
го?.. А як стирчить фалосом — значить, весь вечір до глибокої
ночі Мар’яна танутиме в обіймах керівника бренд-групи. І не
у вузькому незручному офісному кріслі, а на просторій канапі
в лофті коханця на мансардному поверсі старовинного будин-
ку біля «Олімпійського».
— Полю, я не маю його втратити! — захлиналася від хви-
лювання і захвату. — Я все життя про такого мріяла! А яка
крута хата в нього. У центрі! От уяви — було горище, а Хо-
тинський його викупив і зробив там собі барлогу метрів на сто.
Я крутішої хати в житті не бачила.
— Так він багатий?
— Та, певно. Їздить на «ауді».
— А тебе на таксі відправляє.
43
— А ми вино п’ємо щоразу, коли я приходжу! Як він після
вина за кермо?! — відбивалася-брехала Мар’яна.
Поля не здавалася:
— Раз він такий багатий, чому в наймах? У багатих — влас-
ні бізнеси.
— Не знаю. Може, набереться досвіду в нашій рекламній
агенції і відкриє власну. Мені однаково. Я хочу жити з ним!
І їздити на «ауді»!
— Краще дізнайся, хто його батьки, — порадила розсуд-
лива Поля.
Мар’яні й самій кортіло дізнатися, хто ж такі предки Хотин-
ського. Усе намагалася делікатно вивести коханця на відвер-
тість, одного разу ніби ненавмисно завела про своїх: мати
працює в архіві, у тата — бізнес. А який — промовчала, а то
би довелося признаватися: тато купує дріжджі оптом, а потім, висолопивши на плечі язика, розносить їх роздрібним торгів-
цям на ринку «Юність» з мізерною націнкою.
— А твої батьки? — спитала обережно.
— Я — сам по собі, — Хотинський обійняв Мар’яну, гля-
нув у вічі. — До наступного… «Паркера», золотце?
Це означало: час побачення вичерпано. Зараз Хотинський
викличе таксі, Мар’яна труситиметься в найманій автівці й уже
геть не відчуватиме себе діамантом у скриньці. Чому так? Гу-
билася, зрозуміти не могла: що ж усе-таки в голові у Хотин-
ського? Попервах уся та гра з «Паркером»-зв’язківцем інтри-
гувала і збуджувала, та за місяць-другий настирливі запитання
все частіше гризли Мар’яну.
— Чому він так ретельно приховує наші стосунки? Чому ми
зустрічаємося лише в нього вдома і лише для того, аби займа-
тися сексом? Я би хотіла сходити з ним у кіно… Чи просто йти
вулицею, узявшись за руки, — вихлюпувала Полі. — І мама
замучила: коли ми вже твого хлопця побачимо?
— Мусь, а раптом він зараз заради тебе від своєї колишньої
намагається відкараскатися, — припустила Поля. — І не хоче
44
ускладнень. Ти не журися, роби щось! Ти сніданок йому хоч
раз приготувала? Бо ж у мужиків серце в шлунку.
— Я жодного разу не залишалася в нього до ранку, — геть
засмутилася Мар’яна. Чому так? Навіть коли інтимні ігрища
затягувалися до другої-третьої години ночі, коли Мар’янині очі
злипалися — спати! — і тоді Хотинський не залишав коханку
в лофті до ранку. Викликав таксі, відправляючи Мар’яну на
далеку Воскресенку. До наступного «Паркера».
— Потерпи трохи, як не хочеш втратити його, — сказала
Поля. — Однаково так не триватиме вічно. Рано чи пізно йому
доведеться приймати рішення. Щось та скаже.
Хотинський мовчав до зими.
В останній день осені, 30 листопада 2013 року, директор вигнав
колектив агенції на роботу — зривалися строки рекламної кампа-
нії пивного клієнта і бренд-група Хотинського до ночі мала вида-
ти на-гора останню порцію макетів. Збуджена Мар’яна дісталася
офісу на годину раніше за інших, та замість працювати, смика-
лася безпорадно — дві цигарки, третя кава, води, ще покурити
чи однаково не допоможе, бо думки тільки про одне! Учора
ввечері вона, як завжди, забігла до Полиної лікарні, щоби разом
з подругою — на Воскресенку, та Поля і не збиралась додому.
— Ходімо на Майдан! — запропонувала натхненно.
— Що я там забула? — буркнула Мар’яна.
— Ми там з Ігорчиком домовилися зустрітися. Потирлує-
мося трохи. Треба, Мусь! Ігор каже: чим більше народу при-
йде, тим краще.
— Полю, ти дурна?! Який «Ігорчик»?! — роздратувалася
Мар’яна. — Ми ж заприсяглися: з ким завгодно, тільки не
з малолітками! Я думала, ти давно того студента з голови ви-
кинула, а ти й досі з ним крутиш?!
— Мені з ним кльово.
— Він на вісім років за тебе молодший!
Та Полі вуха заклало — не чула Мар’яну, швидко кидала
речі в сумку.
45
— То йдеш?
— Іди ти… — Мар’яна одна-однісінька поверталася до
батьківської хрущовки на Воскресенці, второпати не могла: от
нащо Полька себе губить?! Ще торік вирішили: ніяких стосун-
ків з молодшими за себе хлопцями, бо то геть безперспектив-
но. І весь час озирайся: ніхто, часом, не усміхається вслід на-
хабно — дівка хлопцеві в тітки годиться.
— Дурна! — Мар’яна дісталася дому близько десятої, вкла-
лася і спробувала заснути, та сон не йшов. Чай, «Наталі»,
манікюр — дівці й уночі є чим зайнятися. Незчулася, як ранок.
Тільки накрилася ковдрою — мобільний: дзень!
— Поль! Якого біса? — на годиннику шоста ранку.
— Вийди… — Полин голос — як із глибокої ями.