Покров
— А раптом я сподобаюся йому так сильно, що він покине
свою дівчину?
— То хоч парфуми якісь купи. З афродизіаками! — кинула
соломинку Поля.
З парфумів усе і почалося. В Інтернеті Мар’яна наштовхну-
лася на цікавенну пропозицію: красний пан продавав парфуми
з феромонами. Божився: пахнуть, як «Chanel», та не в тому
фішка! Нещадно і фатально збуджують чоловіків. Раз вдих-
нув — і вже він твій. Крути ним, як циган сонцем. І ціна ж,
їй-богу, смішна — триста гривень.
Того ж дня після роботи Мар’яна зустрілася з красним па-
ном біля метро на Оболоні, забрала жовто-зеленувату рідину
в простенькому флаконі, до ночі все принюхувалася до запаху, яким із нього тхнуло. Тхнуло горілими сірниками, тютюном
і чимось непорівнюваним солодкувато-огидним.
— Феромони… — спробувала заспокоїти себе Мар’яна, та
здоровий глузд відмовлявся погоджуватися.
А грошики ж уже сплачені. Облилася тими парфумами від-
чайдушно і на роботу — як в останній бій.
У великому загальному просторі агенції, де тирлувалися зо
два десятки живих душ, проблему відчули миттєво.
— Щось здохло і тут собі могилку зорганізувало, — сказав
креативник Льова Шендрик.
— Може, хтось залишив у своєму столі справжній фран-
цузький камамбер? — спробувала вигадати більш делікатну
версію Оля Охріменко.
— А відчинімо вікна, — запропонувала розгублена Ма-
р’яна.
— Тоді доведеться вимкнути кондиціонер, і не думаю,
що нам від того полегшає, — Хотинський ішов загальним
прос тором, намагаючись визначити джерело запаморочли-
вого запаху.
38
Мар’яна вже приготувалася до ганьби, та у клятих парфумів
таки виявилася неоціненна фішка: вони заполонили увесь прос-
тір і однаково сильно тхнули в будь-якій його точці. Та й Хо-
тинський пройшов повз Мар’янин стіл, не зупинившись.
«Пронесло! — зраділа Мар’яна. — Тільки би до обідньої
перерви втриматися! Відчиню вікна, коли всі на обід попха-
ються, провітрю добре…» Та після обідньої перерви з’ясува-
лося, що в парфумів є ще одна фішка — запах ніяк не бажав
вивітрюватися і зникати. Мар’яну паралізувало в кріслі. «Гос-
поди! Хоч би скоріше робочий день закінчився! Хоч би ніхто
з колег не наближався до мого столу!» — так відчайдушно
благала долю, аж не помітила, як підійшов Хотинський. Застиг
на мить, почервонів від гніву. Скривився з відразою, нахилив-
ся до Мар’яни ближче, носом повів і став ще червонішим.
— Озерова, гудбай! Додому! Мерщій!
— А як же… Дві години до закінчення робочого дня, — про-
белькотіла перелякана Мар’яна. — Я ще графік розміщення
лайт-боксів на наступний місяць не підготувала.
— Де хочеш готуй! Під офісом, на галявині в парку, вдо-
ма — тільки не тут! Вимітайся! — Хотинський тицьнув Мар’я-
ні флешку. — Скинеш графік на флешку і покладеш її на мій
стіл! Сьогодні ж! Тільки увечері, коли всі розійдуться, бо інак-
ше ми всі тут потруїмося! Зрозуміло?!
Що ж незрозумілого — кінець Мар’яниним мріям! Діста-
лася з Правого берега на Воскресенку і, перш ніж влізти під
душ, щоби вже врешті змити з себе ту гидоту, зателефонувала
красному пану і так верещала, аж у горлі пересохло.
— Як же вам не соромно, от скажіть?! Люди ж вам вірять,
люди ж на вас сподіваються, а ви дурите їх безсовісно! От що
ви за пройдисвіт такий?! От що ви за наволоч така цинічна, що
вам не ганьба на чужому горі заробляти!
— Та не поспішай! — розсміявся красний пан. — Усе буде!
І кинув слухавку.
Ага! Як же! «Буде»… У сутінках знервована Мар’яна знову
брьохала до офісу, щоби покласти на стіл керівника флешку
39
з графіком. Бідкалася: про Хотинського можна забути, хоч би
роботу не втратити! Принюхувалася до себе: не тхне?! Не
мало би — цілісіньку годину в душі тіло терла. Та, здавалося, нещадні феромони в’їлися в шкіру навіки, і Мар’яна подяку-
вала долі, що по закінченні робочого дня в офісі нікого — хоч
насміхатися не стануть.
…За столом сидів Хотинський.
— Графік зробила?
— Тут, — Мар’яна поклала флешку на стіл керівника,
знітилася. Ще ніколи не залишалася з Хотинським наодинці
і, якби обставини не склалися так по-дурному, вона би… під-
готувалася. Брівки би підвела, причепурилася і навіть хильну-
ла краплю червоного сухого для рожевих щічок і хоробрості.
Та клята доля, як завжди, приготувала невдасі підлий сюрприз.
«І до біса! — подумала. — Втрачати нічого…»
— Знаєш… Ті парфуми… Для тебе. Щоби ти помітив мене…
— Сьогодні тебе помітили всі, Озерова!
Хотинський так і сидів, дивився на Мар’яну з іронією —
стовбичила перед столом, ніби завинила, дивилася на справж-
ній «Паркер», яким Хотинський підписував макети. «У мене
навіть ручки такої ніколи не буде!» — промайнуло.
— Я піду…
— Хочеш піти? — спитав спокійно.
— Ні…
— То роби, що хочеш.
— Може, ти того не хочеш…
— А ти спитай!
Мар’яна глянула на Хотинського ошелешено, завмер-
ла — кров на щоки, ніби і справді хильнула червоного су-
хого. Рвучко подалася до столу, забувши про підлі феромо-
ни, припала до вуст Хотинського… Відкотився в кріслі на
метр від столу — Мар’яна мимоволі впала Хотинському на
коліна, обхопила за плечі, щоби не впасти, і тільки після того
відчула на своїй спині сильні чоловічі долоні, а на своїй шиї
гарячі чоловічі вуста.
40
Нічого не запам’ятала про ту першу близькість із Хотин-
ським. Здорове природне збудження вимкнуло мізки, заслало
увесь білий світ. Мар’яна не бачила коханця, його тіла, його
очей — тільки справжній «Паркер»… Лежав на столі Хотин-
ського, наче свідчив: до сеї миті ніколи би Мар’яні такої ручки
не мати, а тепер вона може стати Мар’яниною навіки.
— Ти ж розумієш, золотце… Для нас краще, щоби в агенції
не знали… — бурхливий секс на робочому місці в неробочий час
не позбавив Хотинського обережності. З м’якою іронією спосте-
рігав, як Мар’яна все ще тремтячими руками вдягає джинси, ніяк
не може впоратися зі звичайною футболкою. Усміхнувся, допоміг.
— І, благаю, більше ніяких парфумів!
«Сьогодні ж викину!» — Мар’яна їхала додому, почувалася
безцінним діамантом в оксамитовій скриньці: Хотинський і так-
сі викликав, і оплатив його. Та діставшись хрущовки і про-
йшовши навшпиньки до своєї кімнати через вітальню, де
сплять батьки, раптом згадала, як реготав у слухавку красний
пан, продавець парфумів: «Не поспішай! Усе буде!» Невже це
все феромони?! Упала на постіль, крутила в руках простенький
флакон із жовто-зеленуватою рідиною, все нюхала… Устигне
викинути. А раптом ще згодяться дивні парфуми. Усміхнулася:
як несподівано приходить щастя… І тільки одна думка псувала
піднесений настрій: якщо вся справа у феромонах, а Хотин-
ського від них верне, значить, усе й завершиться тим несподі-
ваним сексом у незручному кріслі порожнього офісу…
— Ні! Тільки не це! Прошу…
Хотинський із тиждень не помічав Мар’яни.
— Так нечесно! Я помру! — жалілася Польці.
— Поговори з ним.
— Страшно… А раптом я все зіпсую?
— Є що псувати?
— Він за таксі заплатив! То ж не може бути просто так! —
шукала сподівань Мар’яна. Та — не сімнадцять, сумний досвід
за плечима! — тьмяніла: може бути і просто так, із ввічливості.
Вдячність за секс без зобов’язань. Журилася, з дедалі відчай-
41
душнішою рішучістю дивилася на флакон із жовто-зеленува-
тою рідиною. Невже знов доведеться Хотинського феромона-
ми труїти?..
Не встигла. За тиждень під час спонтанного мозкового
штурму, який Хотинський влаштував бренд-групі для пошуку