Покров

чали, і алеї, і зарості затишні. І вишень насадити, бо Перпетуя
попросила: «Хай би вишні в саду росли».
Усе до ладу складалося, тільки старий Самійло й не думав
помирати.
— І хай живе, — махнув рукою Ярема. — Геть не заважає…
Куняє собі в кріслі, нікому клопоту не завдає.
За день до Покрови, рівно за рік після того, як Ярема Дорош
уперше перестрів у храмі Божому синьооку юну панночку,
в затишному маєтку під Ніжином Перпетуя народила справ-
ного хлопчика — синьоокого, чорнобрового. А сама геть за-
слабла. Тремтіла на постелі тоненькою гілочкою — ані сил,
ані бажань.
Ох, Дорош злякався. Дитятку — бабів-годувальниць, сам —
до церкви.
— Та що ж це, Господи?.. Мене бери! Я — старий грішник,
а Перпетуюшка свята, чиста!
За тиждень поклони бив — дякую! Порожевіла Перпе-
туюшка, хвала тобі, святий Боже! Нині всміхнулася — сонце
засяяло. Завтра радість їй сил додасть — панотець приїдуть
синочка хрестити! Гнатиком наречуть — Гнатом… Самійлови-
чем Дорошем. А про те, скільки золотих червінців Ярема Пет-
рів Дорош за те попові в долоню насипав, Перпетуї знати не
треба, ні! Нащо їй той смуток? Дорош їй красне щастя обіцяв, не людську підозрілість і зневажливі погляди косі. Охрестять, і перед від’їздом тільки одна марудна справа на Дорошевій шиї
залишиться: урешті ошелешити правдою погордливу Станіс-
лаву. Сказати: вибачте, дружино ви моя вінчана! Добро поміж
нас усохло, як груди ваші, але на сміх вас не підніму, образити
нікому не дам, бо ви — мати сина нашого Валеріана, а хто
матір дітей своїх не шанує, той сам доброго слова не вартий.
Щоби злі язики ваше ім’я гідне не тріпали, усім оголошую, що
17
у справах хазяйських їду далеко, нескоро повернуся, а ви, бі-
долашна, правду знайте: ніколи не повернуся! Дав мені Гос-
подь бальзам, який усі мої рани гоїть, і тільки в тому моє життя.
Простіть, якщо гордощі дозволять, знайте: сумирно чекатиму,
поки Господь не покличе вас до себе. Жодним словом і ніколи
не проситиму святого Бога, щоби вкоротив роки ваші. Блага-
тиму, щоби дав вам багато літ і зим, аби радували серце сина
нашого Валеріана. У турботах своїх не забув я про гідне жит-
тя ваше — половину статків своїх і маєтностей, включно
з улюбленою садибою моєю в Дорошівці, лишаю Валеріану за
умови, що син наш по поверненні з німецького Кіля, стане для
вас міцною підтримкою, дбатиме про вас повсякчас, викону-
ватиме розумні бажання ваші без супротиву. Якщо ж син наш
Валеріан знехтує цією моєю настановою, усі маєтності наказую
лишити у вашому розпорядженні, аби не мали ви ні в чому
відмови. Надалі самій вам і вирішувати, на яке майно син наш
Валеріан заслужив.
Разів зо сто те каяття промовляв подумки, усе розмову від-
кладав.
— Не час, — бубонів, лиш бачив насторожені злі дружи-
нині очі. — Пожитки в Катеринослав перевезу, Перпетую
з малям відправлю, перед самим від’їздом Станіславу на роз-
мову покличу.
Наприкінці холодного вітряного листопада Перпетуя оста-
точно одужала, Гнатик зміцнів і Ярема вирішив: час…
— Зі спокійним серцем до Катеринослава вас проводжаю,
серце моє, — казав схвильованій Перпетуї, показував купчу
на маєток. — До свого дому їдете законною хазяйкою. Правда,
доведеться й дядька Самійла з вами відправляти, та він нам не
завада — і раніше не заважав, і надалі, як Бог не прибере…
Перпетуя не слухала. Притискала до грудей білі рученята на
порозі затишної садиби під Ніжином: служниця Гнатика коли-
хала, кріпаки в екіпаж торби і скрині складали, слабкого дядь-
ка Самійла прямо в кріслі до тарантаса тягли. Вози з пожит-
ками ще напередодні відбули до нового гнізда юної Дорошихи.
18
— Чом без вас їдемо, янголе мій добрий? — Перпетуя
заглядала Дорошеві в очі, благала. — Дозвольте вас дочека-
тися… Щоби разом…
— І дня білого не сумуватимете без мене, Перпетуюшко, —
заспокоював Дорош пані, віддав їй купчу, наказав сховати
надійно. — Відбути слід зараз же, бо на поштових станціях
домовлено — від сьогодні свіжі коні на вас чекатимуть, щоби
не мордуватися Гнатику в дорозі довго, щоби скорше в новій
колисоньці гарні сни бачив. А в мене ще одна важлива справа
лишилася…
Дорош замовк, наче кумекав, чи варто признаватися Пер-
петуї про тяжку, як могильний хрест, розмову зі Станіславою.
Зітхнув, вирішив брехати.
— Маю забрати з Дорошівки скриню з червінцями золоти-
ми… Ще від діда той скарб. Гнатикові на поміч буде… — мовив.
Перпетуя глянула на Дороша тоскно.
— Не відпустять вони вас…
Потьмянів Дорош. Зрозумів: не за червінцями Перпетуюшка
плаче. Пані Станіславиного гніву праведного боїться до смерті.
— Червінці не відпустять? — спину гоголем. — Сонце моє
ясне! Їдьте з Богом спокійно, не рвіть серце. Вихором до До-
рошівки злітаю, за день верхи в путь зрушу. Кінь у мене доб-
рий, дощем, хвала Богові, не пахне. Незчуєтеся, як нажену вас
із Гнатиком і вже далі — разом.
Голівоньку опустила.
— Підкоряюся волі вашій, янголе мій добрий.
Гнатика на руки прийняла, до екіпажу сіла. Баба-годуваль-
ниця поряд умостилася, служка з кріпачок, дівка-кухарка, нім-
кеня-гувернантка. У тарантасі разом зі старим Самійлом двій-
ко парубків дядькові на допомогу. Візник батога дістав…
— Помалу жени, — наказав Дорош схвильованим низьким
голосом. Тривогу відігнав, гукнув уже суворіше: — Як пані
з дитиною хоч скривляться — голову відірву.
— Як на руках понесу! — задьористо вигукнув візник,
хльоснув батогом. — А ви, гніді мої ласкаві, пішли! Но-о-о…
19
Дорош не проводжав поглядом екіпаж, що він ніс у далекий
Катеринослав його найбільшу дорогоцінність — його сонце,
його Перпетую. Гукнув Савка — на коня, і — у Дорошівку.
Летів верхи, жахався: усе! Усі шляхи в один злилися, не по-
вернути назад. Ярився, картав себе, реготав: ото козацький
син… Щастя свого злякався! Та чим ближче до Дорошівки, тим
менше сміху. Повернув на пасіку.
— Отут заночуємо, — Савкові.
Чорну ніченьку очей не зімкнув — усе люльку смоктав,
каву сьорбав, думи думав. Аж — світанок. Схаменувся. На
коня — і гайда. Не жалів гнідого — усе підганяв, а садибу
уздрів — тпру… Глянув на білий дім і заплакав.
— Не тривож мене, — наказав вірному Савкові. — На
самоті хочу побути годину малу.
У курильні зачинився, пару чарок горілки французької хиль-
нув для хоробрості, аби розмова з вінчаною дружиною Стані-
славою легше далася, дістав зі схованки чималу скриню… У ній
кредитних білетів на півмільйона сріблом, камінців самоцвіт-
них жменя, коштовний кинджал, оздоблений золотом і смараг-
дами, ковбаска червінців золотих. Доклав у скриню улюблену
люльку трофейну порцелянову, що вона мала вигадливу під-
ставку у вигляді напіврозкритої троянди, перехрестився, щоби
Господь дав сил на розмову з Дорошівною, уже зробив крок до
порога, та раптом здригнувся судомно — упав на долівку і зне-
притомнів.
Очі розплющив — нема сонця.
…Темна Кривошиїха чула Дорошеві жалі.
— Сонця не просіть, пане Дороше, — мовила. — До сходу
до Бога підете.
— Сам себе зурочив, — прохрипів Дорош, згадав, як
смерті собі просив, коли після пологів занедужала тендітна
Перпетуя.
— Не самі… Дружинонька вимолила. Знала про сердечну
таємницю вашу… Надто гнівалася… Вас у гроб зажене — сльози
20
не зронить, не зупиниться — вдача не та. Поки втіху вашу
сердечну й плід любові вашої не згубить — не матиме спокою.
Дорошеві перед очі — Гнатик, Перпетуюшка…
— Урятуй їх…