Покров

— Тільки вам їх захистити доля, — прорипіла Кривошиїха.
— Збиткуєшся, клята ворожко?! — одними вустами про-
шепотів слабкий.
Кривошиїха насупилася, забубоніла:
— Сто двадцять шість кісток крутить-ломить — то сто
двадцять шість предків ваших до сьомого коліна в могилах
стогнуть. Усіх згадати треба… Усіх покликати на ім’я, яким
нарекли при хрещенні душу православну. Батьків, дідів-пра-
дідів, аж до прадідів ваших прадідів. Захисту попросити для
нащадків своїх до сьомого коліна. Як усіх згадаєте, нікого не
оминете — отоді встануть душі предків ваших на захист сім’я
нащадка свого. Не баріться, пане Дороше… Спливає ваш час.
Кличте предків ваших до сьомого коліна, як хочете красної
долі для дітей-онуків ваших.
— Мамо… — прохрипів Дорош слабко. — Нене моя рід-
ненька. Ганно Миколаєва, в дівоцтві Кандиба. Поможіть сину
вашому, Христом-Богом прошу. Батьку… Петре Андріїв До-
рош. Не гнівайтеся. Станьте до захисту. Діди мої славні… Ан-
дрію Никифорів Дорош, Миколо Семенів Кандиба… Баби мої
милостиві… Параско Іванова, у дівоцтві Перелаз, Мотре Фе-
доріва, у дівоцтві Соловатова… І до вас кланяюся. Прадіди мої
хоробрі! Никифір Свиридів Дорош, Семен Романів Кандиба,
Іван Миколаїв Перелаз, Федір Калістратів Соловатов… Сино-
ві своєму Валеріану розповідав про ратні подвиги ваші. Не
полиште сім’я правнука свого на погибель.
Дорош задихнувся, замовк. Кривошиїха всміхнулася сумно.
— Четверте коліно ще пам’ятають люди. Прадідів імена
знають, а прабабів — не всі.
— Прабабці мої… — вперто прохрипів Дорош. — Варка
Гордієва, у дівоцтві Голованова, Орися Іванова, у дівоцтві
Шелест, Настка Костянтинова, у дівоцтві Прищ, Юстеніана
21
Анджеєва, у дівоцтві Ковальська… Згляньтеся над долею прав-
нука вашого…
Дорош хапонув ротом повітря, скосував на Кривошиїху
тьмяні очі.
— Скажіть святу правду, бабо… Як забуду когось… Чи Бог
прибере, не дасть усіх згадати… Згине моя Перпетуя і син наш
Гнатик?
— Бог дасть, не згинуть. Та боронити їх важче стане.
Дорош напружився — синя жилка на скроні — зашепотів:
— Діди дідів і бабів моїх… Свирид Олексіїв Дорош, Роман
Іванів Кандиба, Микола Флорів Перелаз, Калістрат Павлів
Соловатов… Гордій Петрів Голованов, Іван Юр’їв Шелест,
Кость Гнатів Прищ, Анджей Радославів Ковальський… Баби
дідів і бабів моїх… Катерина… Павлина… Ганна… Дарка, здаєть-
ся. Заміжнею за Калістратом була така — Дарка-попівна.
Олена Голованова, Ксеня, Уляна і ця… Марта з Люблина, що
за Ковальського вийшла…
— Лиш два коліна згадати лишилося, пане Дороше, —
рипнула Кривошиїха. — Шосте і сьоме. Дідів і прадідів ваших
прадідів.
…Уже перед сходом сонця вимордуваний Ярема з останніх
сил ворушив устами, змок — сорочка хоч викручуй:
— Богдан… Прадід прадіда мого Никифора Дороша…
— Сто двадцять п’ять… — помагала Кривошиїха. — Ос-
таннє ім’я назвати лишилося, пане Дороше… Дружину Богда-
нову як звали?
Дорош захрипів, широко розплющив очі, ніби посеред су-
цільного мороку раптом побачив сонце…
— Перпетуя… — прошепотів і віддав Богові душу.
Кривошиїха глянула у вікно — перший промінчик сонячний
мряку розганяє. Перехрестилася.
— Господи… Прийми душу раба твого Яреми, — мовила
лагідно, склала небіжчикові руки на грудях, закрила очі мідя-
ками. — Спіть з миром, пане Дороше. Тривоги мирські відни-
ні чужі душі вашій. Почуєте — не здригнетеся…
22
Не договорила.
Разом із першим променем вранішнім до курильні увійшла
Дорошиха. Холодно зиркнула на бездиханного чоловіка, по-
клала на груди хрест, обернулася до управителя маєтком пана
Струка, що він сам був з рідних країв пані й вельми шанував
господиню.
— Савка в підземелля! — наказала, як льоду накидала.
Насторожено глипнула на Кривошиїху, простягнула їй кисет
із мідяками. — Вельми дякую, що втішили чоловіка мого
в остан ні хвилини його життя грішного. У вітальні для вас чай
зі здобою. Відвідайте, аби наголодно додому не повертатися.
Відповіді не чекала — вимелася з курильні, лишила Криво-
шиїху біля мертвого чоловіка. Не бачила, як баба лишила
кисет біля чималої, повної скарбу скрині, як підв’язала білою
хусткою відвисле підборіддя мерця, засунула за пазуху стару
потріскану глиняну люльку й подибала геть.
Не до ворожки було всохлій Дорошисі — дочекатися не
могла, поки сконає зрадливий чоловік, аби витрясти душу з йо-
го вірного Савка. При живому Дорошеві чіпати слугу не нава-
жувалася, та цим осіннім ясним ранком спускалася до підзе-
мелля під маєтком — тремтіла від люті: Савко всі Яремові
таємниці знає… Хай тільки спробує викобелюватися!
— Хвойду як звати?! — Вхопила сивовусого слугу за со-
рочку, смикала відчайдушно.
— Змилуйтеся, пані… Нічого не знаю, — бурмотів переля-
каний Савко. — Пан відклигають, ви в нього самі попитайте…
— З пана твого Господь Бог нині питатиме! А ти, підлий
хлопе, мені всю правду викладеш: хто та хвойда, де її чоловік
мій негідний ховав від ока людського та гніву Божого!
— Хазяїн… померли? — розридався Савко, до стіни при-
лип — від страхів сірий. Ох, не брехала Кривошиїха… Не
стало пана — пані з Савка шкуру зніме.
— Здох! — прошипіла пані. — Не прийде на поміч.
Савко скрутився біля холодної кам’яної стіни — трусився,
одне молов:
23
— Мати Божа, Святий Боже, спасіть і збережіть раба сво-
го Савву.
Пані Станіслава плюнула Савкові поміж очі, веліла упра-
вителеві Струку хлопа до стіни прикувати — бити немилосерд-
но без упину, поки вся правда з нього не полізе: ще до чолові-
кових похорон хотілося Дорошисі покінчити з клятою хвойдою,
яка її перед усім повітом на посміховисько виставила. Та Сав-
ко мовчав. Уже приїхали протоієрей із Козельця, позбігався
люд із Дорошівки пана обмити та до переходу в інший світ
підготувати. Уже й сусідське панство з’їхалося зі своїми спів-
чуттями манірними та порадами пустими покласти тіло небіж-
чика в льодовник і не ховати, поки Валеріан з Кіля не приїде, а Струкові так і не вдалося вичавити із Савка ані слова.
По обіді розлючена пані Станіслава влетіла в підземелля.
Вихопила важкий батіг із рук ошелешеного управителя.
— Хто так б’є?! Ось як бити маєш! — верескнула люто.
Замахнулася, переперезала побитого Савка батогом — кри-
вавий слід на спині.
— Хвойду як звати?! Де вона?! — била і била вже безвіль-
ного, непритомного.
— Милостива пані… — урешті наважився встрягти Струк. —
Здається, підла тварюка… подохла…
Дорошиха віджбурнула батіг. Підійшла до недвижного Сав-
ка, одним пальцем припідняла повіко набряклого ока.
— Живий?..
— Не знайти вам їх… — прошепотів Савко кривавим ротом.
— Їх?! — вирячила очі Дорошівна, учепилася в Савка, та
сивовусий і тут не схибив — віддав Богові душу прямо в хазяй-
чиних руках.
З неспокійним серцем Перпетуя дісталася маєтку під Катери-
нославом за тиждень. Усе біля віконця стояла — виглядала
янгола свого. За два місяці дізналася про смерть Дороша зі
старої газети: лікар Алоїз Вернер, що його зазвичай кликали до
Гнатика і старого Самійла, поцупив «Чернігівські губернські
24
відомості» в шинку в подорожнього з Ніжина, перечитав і при-
віз Перпетуїній служниці Дарці, щоби та вчилася читати.
— Не відпустили… — прошепотіла Перпетуя.
Хитнулася, та не впала. За Гнатика очима вчепилася: треба
встояти… У чорне вбралася: три справи в серці — синок ма-
лий, Самійло старий та молитви за упокій душі янгола добро-
го Яреми Петріва Дороша. Місцевого панства, що воно з ці-