Походеньки Тома Сойєра

– Чи мені вже можна іти бавитись, тьотю?
– Як, вже? А скільки ти вже зробив?
– Виконав усю роботу, тьотю.
– Томе, не бреши. Терпіти цього не можу.
– Я не брешу, тьотю, усю роботу виконано.
Тітка Поллі не надто вірила цим запевненням. Вона пішла переконатися особисто і була би задоволена, якби слова Тома виявились правдивими бодай на двадцять відсотків. Коли ж вона переконалася, що увесь паркан пофарбовано, і не просто пофарбовано, а він щільно вкритий потрійним шаром розчину, і навіть по землі прокладено смугу в якості бордюру, її здивуванню не було меж.
– Ніколи не могла б навіть подумати про таке! – сказала вона. – Що ж, ти можеш працювати, коли схочеш, Томе.
Але одразу послабила комплімент, додавши:
– От тільки мушу зазначити, що працювати ти хочеш вкрай рідко. Гаразд, іди, бався, але зважай, щоб повернувся вчасно, бо інакше буде непереливки.
Вона була настільки вражена його подвигом, що відвела його до комори, обрала найкраще яблуко і дала його Томові разом з виховними розмірковуваннями щодо додаткової цінності та насолоди від частування, на яке заслуговує людина своєю сумлінною, чесною та доброчинною працею. Завершила вона свої настанови вкрай вдалою цитатою зі Священного Писання, а Том в цей час поцупив пряник.
Потім він вибіг на двір і побачив Сіда, що піднімався зовнішніми сходами на другий поверх. Грудки землі, що лежали під ногами, цієї ж миті замерехтіли у повітрі. Вони градом обрушились на Сіда, і перш ніж тітка Поллі отямилась і кинулась на захист, шість чи сім грудочок влучили у ціль, а Том перестрибнув через паркан, і тільки його й бачили! І хоча в дворі була хвіртка, проте він, як зазвичай, надто поспішав, щоб скористатися нею. Тепер у його душі був спокій, адже він поквитався із Сідом за те, що той напакостив йому з чорною ниткою. Том оминув небезпечне місце і попрямував неприбраним провулком позаду дровітні тітки Поллі. На тепер він уникнув полону та покарання і прямував до площі, на якій дві військові групи хлопців мали зійтись у бою, згідно із попередніми домовленостями. Том був генералом однієї з цих армій, Джо Харпер (його затятий товариш) – іншої. Обидва великі полководці не опускалися до особистої участі у битві – це личило лише дрібним пішакам, – а сиділи на підвищенні й керували воєнними діями через ад’ютантів. Армія Тома здобула переконливу перемогу у тривалому та виснажливому бою. Потім полічили вбитих, обмінялись полоненими, домовились про наступний бій і визначили дату, після чого армія вишикувалась і рушила геть, а Том повернувся додому.
Проходячи повз будинок, у якому мешкав Джефер Татчер, він побачив у саду нову дівчинку – чудове маленьке блакитнооке створіння з русим волоссям, заплетеним у дві довгі коси, у білому літньому платтячку та панталончиках із мереживом. Щойно уквітчаний лаврами герой пав без жодного пострілу. Така собі Емі Лауренс миттю випарувалась з його серця, ніби її там ніколи і не було. Він гадав, що закоханий у неї до нестями, що пристрасно обожнював її, але виявилось, що це лише жалюгідне тимчасове захоплення. Він місяцями залицявся до неї, вона капітулювала лише тиждень тому; він був найщасливішим хлопцем у світі впродовж семи коротких днів, і раптом, в одну мить, вона пішла з його серця, немов випадкова гостя, що завітала на хвилинку.
Він потайки молився на цього нового ангела, доки не переконався, що вона помітила його, а потім заповзявся хизуватися перед нею, вдаючись до усіляких безглуздих витребеньок, аби лишень вразити її. Впродовж певного часу він робив різні вихиляси, однак, випадково поглянувши на неї під час одного з небезпечних гімнастичних вивертів, раптом побачив, що дівчинка відвернулася і прямує до дому. Том підбіг до паркану і притулився до нього з глибоким сумом, сподіваючись на те, що вона ще трохи затримається. Вона на хвилинку зупинилася на ганку, а потім рушила до дверей. Том лише глибоко позіхнув, коли вона стала на поріг, але тої ж миті його обличчя засяяло: перш ніж перетнути поріг, вона кинула через паркан фіалку. Хлопець підбіг та зупинився на відстані одного чи двох футів від квітки, потім підніс до очей руку на шталт козирка і став вдивлятися в кінець вулиці, ніби помітив там щось цікаве. Потім підняв соломину і почав прилаштовувати її на кінчику свого носа, задерши голову назад. Рухаючись з боку в бік при цих маніпуляціях, він поступово наближався до фіалки; і ось нарешті його боса нога накрила квітку, її гнучкі пальці схопили її, а він поскакав на одній нозі разом зі своїм скарбом і зник за рогом. Проте лише на хвилину, і лише для того, щоб вставити квітку у петельку своєї куртки, поруч із серцем, а може й шлунком, бо він не надто розумівся на анатомії і не надто переймався правильністю.
Після цього він повернувся і залишався стояти біля паркану, аж поки не стемніло, продовжуючи робити різні вихиляси. Але дівчинка більше не виходила, хоча Том й тішив себе думкою, що вона стоїть десь біля вікна і спостерігає за його витребеньками. Врешті-решт він кволо поплентався додому, а його нещасна голова була сповнена різноманітними мріями.
Під час вечері він виказував таке збудження, що тітка лише дивувалась, що це коїться з дитиною. Він отримав добрячий прочухан за розправу над Сідом, проте й оком не змигнув. Він здійснив спробу поцупити цукор під носом у тітки й отримав за це по пальцях.
– Тьотю, ви мабуть не б’єте Сіда, коли він чинить так само.
– Сід не знущається над людиною так, як ти. Якби твоя воля, ти б увесь цукор поцупив, тож доводиться пильнувати за тобою.
Потім вона пішла на кухню, а Сід, скориставшись моментом, простягнув руку до цукерниці, з переможною посмішкою поглядаючи на Тома, і це було просто нестерпно. Проте його рука зісковзнула, цукерничка впала і розлетілася на друзки. Том був у захваті – такому, що він навіть припнув язика і перетворився на німого. Він вирішив, що сам він не вимовить ані слова, навіть коли повернеться тітка, а поводитиметься дуже чемно, аж доки вона сама його не запитає, хто це накоїв. Тоді він заговорить, і як же це буде весело – бачити, як отримає на горіхи цей любимчик, цей чемний хлопчик. Він був сповнений радісних очікувань, і ледве міг стримувати себе, коли старенька повернулась і, зупинившись біля уламків, сипала іскрами з очей, поглядаючи поверх окулярів. Він промовив сам до себе: ото тепер почнуться веселощі! Але наступної миті опинився на підлозі від потужного ляпасу! Сильна долоня здійнялася для нового удару, а Том заволав:
– Через що ви мене караєте? Це Сід розбив!
Тітка Поллі зніяковіла і зупинилась, а Том очікував від неї каяття та перепрошень. Але коли до неї повернувся дар мовлення, вона сказала:
– Хм! Ти однаково заслуговуєш на прочухана. Мабуть ти вчинив якусь іншу витівку, поки я не пильнувала за тобою.
Цієї миті вона відчула докори сумління, виникло бажання сказати щось лагідне, але тоді це можна було б розтлумачити як визнання власної неправоти, а це б суперечило виховному процесу. Тому вона промовчала, і з важким серцем пішла займатись своїми справами.
Том насупонився і сів у кутку, перебільшуючи власні образи. Він знав, що тітка в глибині душі стояла перед ним на колінах, і це усвідомлення давало йому бодай-якусь втіху. З власного боку, він нічого не виказував, ні до чого не вдавався. Однак він знав, що час від часу крізь поволоку сліз на нього падає ніжний погляд, проте не хотів його помічати. Він уявляв, як лежить у своєму ліжку смертельно хворий, а тітка нахиляється над ним і вимолює у нього прощення, а він обертається обличчям до стіни, не промовляючи ані слова. Як вона тоді почуватиметься! Він уявляв, як його витягають з річки и приносять додому, мертвого, його волосся геть мокре, бідні ручечки навіки припинили бешкетувати, наболіле серце навіки заспокоїлось. І ось вона кидається до його тіла, її сльози течуть рікою, губи благають Бога повернути їй її хлопчика, якого вона ніколи, ніколи не кривдитиме! Проте він лежить перед нею холодний та блідий, без жодних ознак життя, – нещасний маленький страждалець, що випив чашу скорботи до самісінького денця! Він так розчулився, уявляючи ці сумні картини, що ледь стримував себе від ридань: його очі були сповнені слізьми, тож коли він кліпав, вони котилися долу і капали з кінчика його носа. І так йому солодко було плекати свій сум, що він не хотів сполохати цей настрій жодним легковажним задоволенням чи грубими веселощами: він був надто священним для них; тож коли кузина Мері забігла до кімнати у захваті від того, що нарешті повернулася додому після нескінченного тижневого перебування на гостинах, він підхопився та втік до тиші та мороку, подалі від звуків та світла, які вона принесла із собою. Він тинявся віддаленими закапелками, подалі від місць, де зазвичай гуртуються хлопчаки, шукаючи усамітнення, яке б гармоніювало з його душевним станом. Пліт на річці притягував його до себе, він всівся на самісінькому краєчку і дивився на похмуру водяну пустелю, і розмірковував, як би це було добре втопитися миттєво та непомітно для самого себе, не наражаючи себе на неприємні відчуття, притаманні людській природі. Потім він згадав про квітку. Він витягнув її, зім’яту та зів’ялу, і його тужлива насолода подвоїлась. Він запитував самого себе, чи сумувала би вона за ним, коли б дізналася? Чи обливалась би слізьми, чи бажала б мати право охопити його шию руками та втішити його? Чи може б відвернулася від нього, як й увесь порожній світ? Ця картина спричинила виникнення настільки приємного страждання, що вів вовтузився із ним безкінечно, розглядаючи різні варіанти та уявляючи себе щоразу в іншій ситуації, аж поки не вичерпав їх усі! Нарешті він підвівся, позіхнув і поплентався у темряві. Було майже пів на десяту, а може вже й десята година, коли він йшов безлюдною вулицею, на якій мешкала його обожнювана незнайомка. Він постояв з хвилину біля її будинку, прислухався, але його чутливе вухо не вловило жодних звуків; лише слабкий промінь світла проникав крізь штори одного з вікон на другому поверсі. Чи не тут, бува, її священна обитель? Він перестрибнув через паркан, тихо продерся крізь зарості рослин і зупинився під вікном; довго, з глибоким хвилюванням дивився на нього; потім ліг під ним горілиць, схрестивши на грудях руки, і тримаючи в них зів’ялу квітку. Саме так він помре далеко від непривітного світу, без даху над безпритульною головою, і жодна дружня рука не зітре смертельного поту з його чола, жодне любляче обличчя не схилиться над ним у співчутті в останню хвилину агонії. І саме тут вона побачить його, коли визирне у вікно веселим ранком, – чи впаде її сльоза на нещасне бездиханне тіло, чи зітхне вона, пригадавши квітуче юне життя, так бездарно занедбане, підкошене так завчасно?