Сто пригод Барвінка та Ромашки

 
 
І лелечий ватажок 
 
Тупу-тупу на лужок. 
 
Піднялися вгору вже.
 
Коли чують, щось ірже. 
 
Вельми жалісно сюрчить, 
 
Підстрибне і далі мчить.
 
Коник Дзвоник там, внизу. 
 
Проливав гірку сльозу...
 
 
 
 
Вітер стогне, вітер свище, 
 
Піднялись лелеки вище. 
 
Мерехтять внизу хатки,
 
А машини — мов жучки.
 
Над привіллям тополиним 
 
Потяглися рівним клином, 
 
В голові — ватаг старий. 
 
Дисципліна. Рівний стрій.
 
А Ромашка, а Барвінок?
 
Лиш носи стирчать з пір’їнок. 
 
Позирають з висоти 
 
На дороги, на мости.
 
Як прорізали хмаринку.
 
Стало весело Барвінку. 
 
Ущипнув він ватажка.
 
Ніби давнього дружка.
 
— Гей, Барвінку, як в польоті?
 
— Та кручусь, як рак на плоті!
 
— Гей. Ромашко, як летиться?
 
— Наче мариться чи сниться!
 
Ватажок крилом колише:
 
— Придивляйтеся пильніше!
 
Гєн, внизу, стрічки блакитні — 
 
То річки хлюпочуть рідні.
 
Там і Прип’ять-чарівниця,
 
І Сула, і Роставиця.
 
Річка Псьол з Удай-рікою 
 
Журно машуть осокою.
 
А Десна в ясній хустинці 
 
Шле нам усмішки-гостинці...
 
Річка Оржиця хлюпоче... 
 
Щось Ірпінь гукнути хоче. 
 
Загримів Дніпро в роздоллі, 
 
Нам бажає шастя й долі.
 
— Там, внизу, мов гуси білі.
 
— То в садочках — села милі; 
 
Семиполки, Яблунівки, 
 
Острожани, Кіпті, Нивки!
 
Як піднятись трохи вище. 
 
Видно буде й Городище. 
 
Навіть Шполу, навіть Груню, 
 
Навіть нашу рідну клуню.
 
Закричав Барвінок:— Пташе! 
 
Все це любе, все це наше!
 
Ой, до чого ж ти вродлива, 
 
Наша земле, горда ниво!
 
А Ромашка:— Щось неначе 
 
По полях за нами скаче. Гляньте, мчиться без дороги 
 
Щось зелене й довгоноге. 
 
Пролітали Яготин — 
 
Стрибонуло через тин.
 
Пролітали Бровари — 
 
Скік-поскік через двори.
 
Мчить хутчіше за авто 
 
Коник Дзвоник, більш ніхто! 
 
Мчить, як вихор, над ланами, Мчит
 
ь за нами, хоче з нами! 
 
Певне, впрів, а хвіст— трубою. 
 
Заберім його з собою!
 
— Кінь? У вирій! Щось новеньке!
 
Та воно ж лоша маленьке!
 
— Не турбуйтеся, кру-кру,
 
Я лошатко підберу.
 
Птах сусідній на хвилину 
 
Відривається від клину. 
 
Швидко падає униз.
 
На землі лякає кіз.
 
Потім знову лине в клині 
 
З вірним коником на спині. 
 
Клин продовжує політ.
 
На чолі в Барвінка піт,
 
Бо чим далі, тим жаркіше. 
 
Вже й лелека важко дише.
 
— Щось під нами неозоре!
 
— То, Барвінку, Чорне море. 
 
А за морем — ще моря...
 
— Дай, Ромашко, сухаря!
 
— На льоту не можна їсти. 
 
Для обіду треба сісти.
 
— Може, спустимось, лелеко?
 
— Вже, Барвінку, недалеко. 
 
Лиш два моря перелечу — 
 
Там і скину вас, малечу.
 
Бачу смуги й білі плями... 
 
Гори, хлопчику, під нами.
 
— Ой птахи, піддайте жару, 
 
Грозову проходим хмару!
 
І під сонечком, вгорі.
 
Стало темно, як в норі.
 
Вдарив грім, немов з гармати. 
 
Потім темряву на шмати
 
Блискавиця рознесла.
 
Заревла негода зла.
 
Злива б’є, сидіти слизько. 
 
Гримонуло зовсім близько. 
 
Знов удар і ще удар.
 
Ледве виринули з хмар.
 
— Ну, живі, не змило, дітки?
 
— Дуже змерз, промок до нитки.
 
Проковтнув би цілий книш... 
 
Згаснеш, поки долетиш!
 
Враз лелеки загули:
 
— Приготуймося. Орли!
 
Вгору глянули, а звідти,
 
Мов фашистські «месершміти»» 
 
Грізно випливли орли 
 
І пікірувать пішли.
 
Розіп’яли кігті ласо. 
 
Шматувать готові м’ясо, 
 
Розчепірили дзьоби. 
 
Наїжачили лоби.
 
Вдало зграя перестріла —
 
У лелек вологі крила.
 
Знають недруги лихі,
 
Що стомилися птахи.
 
Тих орлів — не менше сотні. 
 
Мчать розбійники висотні. 
 
Грає сонце на дзьобах.
 
Ну, страшні, як на гербах!
 
А лелеки наші любі —
 
Це ж славетні миролюби.
 
По лугах пасуть телят.
 
Носять людям немовлят.
 
Ще й по селах, нам на втіху, 
 
Прикрашають рідну стріху,
 
У лелек — ні кігтів грізних. 
 
Ані мідних, ні залізних.
 
Ані м’язів наливних.
 
Тільки й є, що розум в них.
 
Знав ватаг: сумні прикмети... 
 
Проскрипів:— Готуй багнети! 
 
Може статись, що носи 
 
В нас не тільки для краси!
 
А тим часом ближче й ближче 
 
Стогне велетень орлище.
 
Мчить згори на ватажка 
 
Авіація важка.
 
Тут і в нашого Барвінка 
 
Чуб змокрів, упріла спинка. 
 
Але він згадав про спис 
 
І задер сміліше ніс:
 
— Не ховатимуся в пір’ї. 
 
Коли ворог на подвір’ї!
 
Що б. Ромашко, не було...
 
Ну, тримайся за крило! 
 
Пам’ятай, що я з тобою!
 
Ватажок гукнув:—До бою!—
 
І навстріч орлу поніс 
 
Свій червоний гострий ніс. 
 
Ловко дав угору свічку 
 
І — під бік орлові шпичку!
 
Жалюгідним став пірат,
 
А летів, як на парад!