Динамо Харків. Вибрані вірші

2001
  
Сербо-хорватська
 
 
 
Юна сербка переходить вулицю
 
і, оминаючи осінній базар з розвішаним крамом,
 
помічає, що цієї осені багато золота
 
в хустках і городині —
 
он його скільки в теплій цибулі;
 
багато світла в ресторанах,
 
де на стінах висять
 
портрети цісаря.
 
 
 
Тепло цієї осені воно торкається і тебе,
 
і ця юна жінка щось шукає в своєму наплічнику,
 
викладає на стіл то слухавку, то олівці;
 
буде тобі зима,
 
будуть тобі сновидіння,
 
але небо щоосені важчає
 
і хитрий диявол
 
хапає собі грішників,
 
мов жирні фініки
 
з кольорових упаковок.
 
 
 
Терпкі слов’янські синтагми;
 
вона розповідає, як купувала конверти
 
в тютюновій лавці,
 
як зайшла до підземки
 
і голуби, злітаючи, бились об неї, наче об дощ;
 
за її розповіддю ніхто не зауважує,
 
як заходить сонце,
 
зауважують тільки, що її вилиці
 
дещо темнішають.
 
 
 
Спробуй зараз пояснити їй,
 
що ці осінні годинники,
 
якщо їх вчасно не зібрати,
 
просто перестигають і бризкають
 
на одяг і на долоні соком,
 
на який потім злітаються оси
 
і пробивають жалами твою шкіру
 
аж до самого серця.
 
 
2001
  
Польський рок
 
 
 
Засинаючи, вона пригадала ріку —
 
десь в улоговинах сну, де вона забувала його обличчя,
 
охолоджене річище світилось зсередини бронзою,
 
                    хоч сніг засипав течію;
 
потому з туману виповзали старі повоєнні локомотиви
 
і виходили робітники в синіх джинсових комбінезонах.
 
 
 
Ми опинились по різні боки зими,
 
і дикторський голос, пійманий у випадковому таксі,
 
ще нагадає тобі вісімдесяті роки і радіо,
 
наповнене польським роком;
 
рок-н-рол, який слухали механіки в залізничних депо,
 
рок-н-рол, який перелітав через Карпати,
 
просочуючись крізь повітря де-небудь на Рава-Руській;
 
наша країна не настільки велика,
 
щоби в ній розминутись,
 
наше повітря не таке безкінечне,
 
щоби слухати різну музику.
 
 
 
Я думаю, що якби існував прямий зв’язок із Богом,
 
він би здійснювався саме за допомогою
 
                    цих теплих коричневих конвертів
 
з платівками польського року,
 
з тонкими подряпинами від Божих нігтів
 
на чорних полях;
 
можеш побачити його вінілову шкіру,
 
можеш відчути його полуничну кров,
 
змиваючи пил і
 
протираючи доріжки
 
губкою з оцтом.
 
 
 
Сполохані вітром птахи,
 
заспокоївшись, займають свої місця
 
в проміжках поміж ударами її серця,
 
не знаючи, що вона бачить у своєму сні,
 
про кого вона забуває посеред сухого річища;
 
весь її життєвий вантаж — родимки на шкірі і
 
проїзні талони в кишенях куртки;
 
ось зима перекотиться з сопки на сопку
 
і прийде гаряча пора,
 
коли із землі повиростає стільки різних речей,
 
аж повітря змушене буде піднятися трохи вище,
 
щоби не зачіпати ці довгі високі стебла,
 
що ростуть нізвідки і тягнуться в нікуди
 
якраз під її вікном.
 
 
2002
  
Молодший шкільний вік
 
 
 
Це уже вкотре все починається спочатку,
 
і я говорю так, ніби бачу її вперше —
 
все як завжди, просто сьогодні надто холодний
 
вітер в поштових скриньках,
 
і в сірникових коробках печально дзвенять
 
жовті монети.
 
 
 
Просто надходить той вік,
 
коли починають снитись однолітки,
 
наче час повертається назад, щось забувши.
 
Скільки їх вижило —
 
цих вічно голодних вовченят?
 
Всі їхні мандрівки в нікуди
 
починались, як правило, з центральних вулиць.
 
Дивитись на життя крізь вікна автостанцій,
 
померти в дорозі, яка ніколи не закінчиться, —
 
років десять тому ти теж
 
так часто користувалась
 
чужим шампунем,
 
що твоє волосся іноді втрачало
 
свій власний запах.
 
 
 
А ось тепер сни обриваються
 
просто в твоєму тілі,
 
як міжміські телефонні розмови,
 
і липневі автобуси,
 
крісла в яких пахнуть сандалом і звіробоєм,
 
повертаються до твого міста,
 
де кожного літа ти знаходиш
 
заіржавілі леза у ванній кімнаті
 
і вуличні автомати з колою.
 
 
 
Що змінилось? Виросли дерева,
 
зникли старі кінотеатри
 
і молочні магазини.
 
Лише дощова вода все така ж солодка,
 
особливо коли потрапляє на яблука.
 
Тоді вони важчають
 
і довго-довго падають у пісок,
 
розбиваючись на смерть
 
під гарячими небесами.
 
 
2002
  
Жити значить померти
 
 
 
Влітку, коли нагріваються обручки й нігті
 
на пальцях чоловіків в привокзальних готелях,
 
і в сутінках діти з новобудов
 
до сердець притискають чорні футбольні м’ячі;
 
 
 
в темряві, коли видихається у винарнях рожеве вино,
 
повільний, ніби слимак, потяг на Будапешт,
 
запилений і ламкий проїжджає під місяцем.
 
 
 
Померши одного разу, ти продовжуєш шлях
 
через нічні двори і помічаєш, як
 
смерть тримає в руках м’ятні цукерки
 
і роздає їх дітям на привокзальних пустищах.
 
 
 
Влітку, коли вивертається тепла підкладка життя,
 
коли розбиваються малолітражки
 
кольору твоєї губної помади,
 
з дому виходить старий аптекар,
 
котрий лікує всіх аспірином кожного дня,
 
граючи зі смертю в якусь невідому гру;
 
життя не почнеться без тебе — сміються жінки на площі,
 
жити значить померти — скажуть тобі одинокі кур’єри,
 
які переносять в наплечниках сухі небеса.
 
 
 
Померши одного разу, ти відступаєш в тінь
 
і дивишся, як твоє тіло безпорадно шукає
 
тебе самого між стебел густої трави;
 
померши посеред літа,
 
обірвавшись на линвах, натягнутих листоношами,
 
душі померлих, наче чіпкий деревій,
 
прорізають в повітрі свої вертикалі.
 
 
 
Спробуй, коли вже знатимеш як,
 
спробуй, вирви мене з нічного нутра країни,
 
вирви з невидимих витяжок в небі,
 
якими до нас проходить любов.
 
 
 
Хто перешкодить, хто вижене, дівчинко,
 
комах і духів із твого тіла?
 
Під літнім небом наша з тобою земля
 
так щемко пахне щоліта місяцем і бинтами.
 
 
 
…По смерті ступивши півкроку вбік,
 
бачиш крізь шви у повітрі,
 
як таємні кіномеханіки спроектовують
 
на твоє тіло
 
великий небесний кінематограф,
 
щоби на світло його летіли
 
душі покійників
 
і смарагдові тіні жуків…