Динамо Харків. Вибрані вірші

2002
  
Поштове відділення
 
 
 
Поштове відділення, над яким проповзає відлига,
 
і ранкові універмаги, якими ходять носії піци, —
 
як ти легко тримаєш речі, потрібні тобі щодня:
 
люльку з гашишем
 
і горня з чаєм,
 
обмащений медом зимовий посуд,
 
як ти уникаєш протягів і листування;
 
 
 
з видом на місто, яке зовсім затихло,
 
вулична торгівля не надто жвава о цій порі,
 
два-три торгівці смаженими каштанами
 
дивляться в небо,
 
і сиплеться сніг, але такий розгублений,
 
що тане ще там — щойно долетівши до
 
перших пташиних зграй;
 
 
 
так що птахи бавляться собі —
 
над головами в них так багато снігу,
 
а вже під крилами так порожньо,
 
що хочеться довго летіти під низькими мостами,
 
тримаючи в дзьобі запах смажених каштанів;
 
 
 
кожен щось може знайти собі,
 
аби лише добре шукав,
 
янголи сиплять тобі під ноги
 
ремонтний пісок і діаманти,
 
 
 
безпорадне сонце посеред зими,
 
все що воно може, це просто рухатись —
 
зі Сходу на Захід, кохана,
 
зі Сходу на Захід.
 
 
2002
  
Елегія для Урсули
 
 
 
Човни, завантажені іспанським часником,
 
по довгій дорозі ввійшли до порту,
 
обвішані водоростями, ніби фальшивим золотом.
 
Я знаю — цієї ночі до ранку
 
сухі простирадла пронизливо
 
пахли матроськими робами і смолою;
 
так як ніколи летіли зірки на побережжя,
 
і доки ти не прокинулась, човни, оминаючи бакени,
 
забивались тобі між пальців.
 
 
 
Що ти могла побачити перед тим, як померла?
 
Безперервність повітряного потоку не дозволяє
 
затамувати подих, безперервність дихання
 
не дає зупинитись, переходячи через кордони.
 
Що саме дозволено бачити наостанок
 
тим, хто має померти?
 
Десь на півночі материка
 
починала громадитись крига,
 
і найглибші серця цибулин
 
на світанку холонули і зупинялись.
 
Чи ти розгледіла сніг в піднебіннях
 
рибин, які викидалися із води?
 
І чи упізнала ти ріку,
 
що тяглася вниз кам’яним рельєфом,
 
наче купа мокрих важких
 
простирадел?
 
 
 
В свої двадцять вісім
 
я пам’ятаю стільки імен,
 
про які вже ніхто не говорить в теперішньому часі,
 
стільки імен, від вимовляння яких
 
піднебіння забивається кров’ю і снігом,
 
що навряд чи наважусь
 
говорити про тебе в умовний спосіб;
 
по-моєму, смерть — це ніби перейти з однієї
 
порожньої кімнати в іншу,
 
здіймаючи протяг, який вириває розетки
 
і вистуджує кров тим, хто залишився.
 
 
 
І юні хоробрі птахи з обвітреними серцями,
 
і хвилі північних озер, що стоять по горло в воді,
 
не наважуючись вийти на берег,
 
і високі дерева — позбавлені листя, мов громадянства.
 
Повертайся туди, де на повіках
 
тверднуть тьмяні перлини чекання,
 
де на пісках виростають водорості і солодкий тютюн,
 
де, не зрадивши прапора і не знайшовши спокою,
 
кожного ранку збираються юнги із затонулих човнів,
 
і над ними до ночі літають душі
 
розчавлених помаранчів.
 
 
2002
  
Гумова душа
 
 
 
Як будь-яка інша історія,
 
ця історія добрих дитячих стосунків
 
поступово добігає кінця.
 
Підлітки в стані вічної
 
застуди і закоханості,
 
котрі намагаються звести докупи
 
розлоге плетиво подорожніх вражень,
 
врешті вмовкають заворожено
 
під травневим дощем,
 
який ховається в їхньому волоссі,
 
аж його тепер
 
звідти і не вичешеш жодними гребенями.
 
Лише потопельники — ці ангели повільних річок,
 
стоять під водою і
 
вигинаються за течією,
 
мов листя морської капусти,
 
і лише сварливі ворони перебираються з неба
 
до неба і знуджено дибають
 
в горішній ріллі,
 
переносячи на плечах своє домашнє
 
начиння і смугасті лантухи з пір’ям.
 
Як будь-які інші речі,
 
речі з цієї історії насправді
 
легко надаються до озвучення,
 
хоч ви так і не змогли
 
сказати одне одному про жодну з них.
 
Аж ось, виявляється, все так легко і просто —
 
привиди, що вистромлюють до неї
 
з дощу
 
свої риб’ячі обличчя;
 
кавові зерна, що пускають
 
коріння
 
в теплому ґрунті
 
її безсоння;
 
її простирадла, що схожі
 
на листівки
 
з відозвами страйкуючих
 
комітетів.
 
 
2002
  
Китайська кухня
 
 
 
Цей випадок трапився років п’ятнадцять тому,
 
якщо я не помиляюсь.
 
Тут поруч, на сусідній вулиці, може, ти пам’ятаєш,
 
є такий високий будинок,
 
в якому тоді здавались кімнати,
 
і там поселилось кілька китайців, які, як виявилось,
 
перевозили наркоту прямо в своїх шлунках,
 
мов небачений небесний кав’яр,
 
здатний зламати цю вкінець загроблену цивілізацію.
 
 
 
Кімнати здебільшого винаймали
 
всілякі шарлатани і таксисти,
 
також повітроплавці, позбавлені своїх
 
небесних болідів, все варили на кухні каву
 
і слухали джазові радіостанції,
 
і речі починали світитись в темряві і не відкидати тіней,
 
а колишні регбісти за пивом і картами
 
курили кемел і говорили про своє довбане регбі.
 
 
 
В китайців щось не залагодилось із бізнесом,
 
про це потім багато писали,
 
сам знаєш, як це буває:
 
одного разу щось там собі не поділили — і по всьому,
 
тож влаштували жахливу стрілянину
 
прямо на задньому дворі,
 
заганяючи у підвали щурів і птахів у небеса.
 
 
 
Я час від часу туди заходжу,
 
коли повертаюсь додому, роблячи невеликий гак,
 
розглядаю пожежні драбини і небо, в якому, якщо
 
подумати, немає нічого, окрім, власне неба,
 
і знаєш, іноді мені здається, що люди насправді
 
помирають тому,
 
що в них просто зупиняється серце
 
від любові до цього
 
дивного-дивного фантастичного світу.