На крилах пісень

  
SI
 
(S e t t i n a) [6]
 
 
Сiм струн я тор­каю, стру­на по стру­нi,
 
Нехай мої стру­ни лу­на­ють,
 
Нехай мої спi­ви лi­та­ють
 
По рiд­нiй ко­ха­нiй моїй сто­ро­нi.
 
I, мо­же, де коб­за най­деться,
 
Що гуч­но на стру­ни оз­веться,
 
На стру­ни, на спi­ви мої не­гуч­нi.
 
 
 
I, мо­же, заг­рає та коб­за вiльнi­ше,
 
Нiж ти­хiї стру­ни мої.
 
I вiльнiї гу­ки її
 
Знайдуть пос­лу­хан­ня у свi­тi пильнi­ше;
 
I бу­де та коб­за - гуч­на,
 
Та тiльки не мо­же во­на
 
Лунати вiд струн моїх ти­хих щи­рi­ше.
 
 
[1890]
  
 ЗОРЯНЕ НЕБО 
   
***
 
Зорi, очi вес­ня­ної но­чi!
 
 
 
Зорi, очi вес­ня­ної но­чi!
 
Зорi, тем­ря­ви пог­ля­ди яс­нi!
 
То ла­гiд­нi, як очi дi­во­чi,
 
То пал­кiї, мов свiт­ла прек­рас­нi.
 
 
 
Одна зiр­ка па­лає, мов пло­мiнь,
 
Бiлi хма­ри круг неї, мов го­ри,
 
Не до нас по­си­ла во­на про­мiнь,
 
Вона ди­виться в iн­шi прос­то­ри…
 
 
 
Iнша зi­ронька лич­ко хо­ває
 
В пок­ри­ва­ло про­зо­реє срiб­не,
 
Соромливо на дiл пог­ля­дає,
 
Сипле блi­деє про­мiн­ня дрiб­не.
 
 
 
Ти, прек­рас­на ве­чiр­няя зо­ре!
 
Урочисто й ла­гiд­но ти сяєш,
 
Ти на людське не ди­виш­ся го­ре,
 
Тiльки щас­тя й ко­хан­ня ти знаєш.
 
 
 
Як го­рить i миг­тить iн­ша зiр­ка!
 
Срiблом мi­ниться iск­ра чу­дес­на…
 
Он зо­ря по­ко­ти­лась, - то гiр­ка
 
Покотилась сльози­на не­бес­на.
 
 
 
Так, сльози­на то впа­ла. То пла­че
 
Небо зо­ря­ми-слiзьми над на­ми.
 
Як трем­тить теє свiт­ло! Не­на­че
 
Промовля до нас не­бо вог­ня­ми.
 
 
 
Горда, яс­на, ог­нис­тая мо­ва!
 
Ллється про­мiн­ням рiч та ве­лич­на!
 
Та ми праг­нем лиш людсько­го сло­ва,
 
I нi­ма для нас кни­га од­вiч­на…
 
 
  
***
 
Єсть у ме­не од­на...
 
 
 
Єсть у ме­не од­на
 
Розпачлива, сум­на,
 
Одинокая зiр­ка яс­ная;
 
Сеї ж но­чi дар­ма
 
Її кли­чу, - не­ма!
 
Я стою у жур­бi са­мот­ная.
 
I шу­каю вго­рi
 
Я тiєї зо­рi:
 
"Ох, зiй­ди, моя зiр­ко ла­гiд­на!"
 
Але зо­рi ме­нi
 
Шлють про­мiн­ня сум­нi:
 
"Не шу­кай її, дiв­чи­но бiд­на!"
 
 
  
***
 
Моя лю­ба зо­ря ро­нить в сер­це ме­нi...
 
 
 
Моя лю­ба зо­ря ро­нить в сер­це ме­нi,
 
Наче сльози, про­мiн­ня трем­тя­че,
 
Рвуть сер­денько моє тi про­мiн­ня страш­нi…
 
Ох, чо­го моя зi­ронька пла­че!
 
 
  
***
 
 Я сьогод­нi в ту­зi, в го­рi...
 
 
 
Я сьогод­нi в ту­зi, в го­рi,
 
Мов у тяж­кiм снi, -
 
Отруїли яс­нi зо­рi
 
Серденько ме­нi.
 
 
  
***
 
В не­бi мi­сяць зi­хо­дить смут­ний...
 
 
 
В не­бi мi­сяць зi­хо­дить смут­ний,
 
Помiж хма­ра­ми вид свiй хо­ває,
 
Його про­мiнь чер­во­ний, сум­ний
 
Поза хма­ра­ми свi­тить-па­лає.
 
 
 
Мов по­же­жа на не­бi го­рить,
 
Землю ж тем­нiї тi­нi вкри­ва­ють,
 
Ледве про­мiнь прор­веться на мить,
 
Знову хма­ри, мов дим, зас­ти­ла­ють.
 
 
 
Крiзь тем­но­ту са­мот­но зо­рить
 
Одинокая зiр­ка яс­ная,
 
Її про­мiнь так гор­до го­рить,
 
Не страш­на їй тем­но­та нiч­ная!
 
 
 
Гордий про­мiнь в тiєї зо­рi,
 
Та в нiм ту­га па­лає ог­нис­та,
 
I сiяє та зiр­ка вго­рi,
 
Мов ве­ли­ка сльоза про­ме­нис­та.
 
 
 
Чи над людьми та зiр­ка сум­на
 
Променистими слiзьми ри­дає?
 
Чи то­го, що са­мот­на во­на
 
По без­мiр­нiм прос­то­рi блу­кає?..
 
 
  
КОНВАЛIЯ
 
 
 
Росла в гаю кон­ва­лiя
 
Пiд ду­бом ви­со­ким,
 
Захищалась вiд не­го­ди
 
Пiд вiт­тям ши­ро­ким.
 
 
 
Та не­дов­го нав­тi­ша­лась
 
Конвалiя бi­ла, -
 
I їй ру­ка чо­ло­вi­ча
 
Вiку вко­ро­ти­ла.
 
 
 
Ой по­нес­ли кон­ва­лiю
 
У ви­со­ку за­лу,
 
Понесла її з со­бою
 
Панночка до ба­лу.
 
 
 
Ой на ба­лi ве­се­лая
 
Музиченька грає,
 
Конвалiї та му­зи­ка
 
Бiдне сер­це крає.
 
 
 
То ж пан­ноч­ка в ве­се­ло­му
 
Вальсi зак­ру­ти­лась,
 
А в кон­ва­лiї го­лов­ка
 
Пов'яла, схи­ли­лась.
 
 
 
Промовила кон­ва­лiя:
 
"Прощай, гаю ми­лий!
 
I ти, ду­бе мiй ви­со­кий,
 
Друже мiй єди­ний!"
 
 
 
Та й за­мовк­ла. Бай­ду­жою
 
Панночка ру­кою
 
Тую квi­точ­ку зiв'ялу
 
Кинула до­до­лу.
 
 
 
Може, й то­бi, моя па­яно.
 
Колись до­ве­деться
 
Згадать тую кон­ва­лiю,
 
Як щас­тя ми­неться.
 
 
 
Недовго й ти, моя пан­но,
 
Будеш утi­ша­тись
 
Та по ба­лах у ве­се­лих
 
Таночках зви­ва­тись.
 
 
 
Може, ко­лись оцей ми­лий,
 
Що так лю­бить ду­же,
 
Тебе, квi­точ­ку зiв'ялу,
 
Залишить бай­ду­же!..