Повісті та оповідання, драматичні твори

Квітчині негативні образи представників козацької старшини та ряд інших моментів повісті мають, отже, і алегоричне навантаження, вони спроектовані на сучасність. Вдаючись до сатиричних, гротескних чи бурлескних засобів та прийомів, письменник таврує обмеженість, неуцтво, нікчемність представників панівної верхівки взагалі, різко засуджує їхнє ледаче, бездуховне, паразитичне життя. Прийоми викривального зображення в повісті різноманітні. Тут і пряма авторська характеристика (сотник «не мав дев’ятої клепки» в голові, «зовсім не тямив діла»), і самовикриття («я нічого письменного не розжую, хоч і у школі вчився», «ліків більш тридцяти не знаю», «я нічого пак не вміючи писати, та на ньому сторч і підписав»), і прийоми гротеску та шаржу (сцени писаря з хворостиною, сотника з рацеєю-промовою під час сватання, сотника й писаря в хаті без вікон і дверей), і бурлескні прийоми («Прокіп Ригорович.., задравши догори голову, рот роззязив, аж горлянку видно, очі вилупив та руками знай розмахує, щоб то піймати та вдержати пана сотника, що полетів, як гусак»); тут і введення персонажів в анекдотичні ситуації, запозичені з фольклорних сюжетів (Пістряк, як і персонаж народних анекдотів про помилку в лічбі, не може долічитися одного козака; епізод з Пістряком і молодицею, чоловік якої, несподівано повернувшись додому вночі, застає в своєї жінки «чорта» в образі Пістряка).
Забрьоха й Пістряк з повісті Квітки-Основ’яненка багато чим цілком сучасні його добі по суті й формі вияву своєї експлуататорської психології, бездуховності існування, в їх користолюбстві, позбав-леності позитивних громадянських ідеалів. Звичаї сучасної адміністративно-панівної верхівки пізнавалися в отому генеалогічному принципі зайняття сотником своєї посади, в його байдужості до бідування народу, в його бундючному, а то й класово ворожому ставленні до підлеглих конотопців, експлуататорському егоїзмі, який межує із злочином (на подяку відьмі, яка обіцяє одружити сотника з хорунжів-ною Оленою, він готовий або Конотоп спалити, або конотопських дітей винищити). Письменник робить і прямі виходи на сучасність, наприклад, таким своїм узагальненням: «А се вже звісно і усюди так поводиться, що чим начальник дурніший, тим він гордіший і знай дметься, мов шкураток на вогні».
Кращі з сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ’янеика— повісті «Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов», Центральним персонажем кожної з названих повістей виступає сільська дівчииа. Близько до них стоїть велике оповідання «Перекоти* поле».
Ідейну основу повісті «Маруся» (1832) становить реальний життєвий конфлікт соціально-побутового змісту: на перешкоді до одруження двох закоханих стоїть загроза страшної миколаївської солдатчини— перспектива важкої двадцятип’ятирічної солдатської служби для нареченого і злиденної долі жінки-солдатки для нареченої. Квіт-ка-Основ’яненко намагається полегшено розв’язати цей конфлікт, знаходячи для подолання героєм перешкоди майже казкового «помічника» — нереально доброчинного хазяїна, який обіцяє героєві за чесну одно-, дворічну роботу знайти замість нього «иайомщика» в солдати.
Прагнучи оспівати кращі духовні якості українського трудового народу й продемонструвати високу естетичну спроможність української літературної мови на народній основі, Квітка-Основ’яиеико створює яскраву картину життя, побуту, взаємин душевно багатих простих людей, свідомо ідеалізованих письменником-гуманістом. На фабулі та образах твору позначилися мотиви народних пісень-балад та дівочої пісенної лірики. Сюжет повісті — опоетизована історія чистого й вірного кохання сільської дівчини Марусі та парубка з міських ремісників Василя, що закінчується трагічно. Особливо приваблює «Маруся» поезією внутрішнього світу героїні. Головні персонажі уособлюють ідею про високі людські достоїнства простого трудового народу. Щоправда, письменник, ідучи за традиціями сентименталізму, наділяє Марусю й Василя надмірною чутливістю й душевною вразливістю, вводить у повість мотиви віщування серця, смерті з туги за коханим.
У вступних дидактичних сентенціях і в деяких рисах героїв повісті виявились консервативні елементи світогляду Квітки, дворянсь-ко-ліберальна обмеженість його поглядів на становище селян у кріпосницькому суспільстві. Так, до найголовніших достоїнств персонажів письменник відносить і їхню релігійність, смиренність перед богом та владою. Зразком для наслідування виводиться Марусин батько Наум Дрот, який, хоч і був кріпаком, однак нібито завдяки своїй набожності та чесній праці здобув щастя, моральне задоволення й повний достаток у господарстві.
Незважаючи на певну сентиментальну ідеалізацію, в повісті проступає й сувора правда про соціальне лихо тих часів — жахливу царську солдатчину, трагічну долю жінки-солдатки та її дітей, беззахисність сироти.
Новаторським досягненням автора повісті є показ людини праці, відтворення трудової діяльності хлібороба, яка майже не знаходила відображення в тодішній літературі. Значне місце в ідейно-художній системі твору займає поезія сільських звичаїв.
Читачі й преса сприйняли «Марусю» з захватом. «Ми не спро-можні висловити тієї насолоди,— писав у рецензії Бєлінський,— з якою прочитали її. Загальне захоплення публіки, одностайні похвали всіх журналів цілком виправдують враження, яке справила на нас ця чудова повість» (III, 52). Великий критик особливо цінував «Марусю» як поетичне відображення України: «Саме цей герой і становить усю принадність, усю поетичну чарівність повісті» (III, 54). «Маруся» була першим твором української літератури, який здобув широке естетичне осмислення в Бєлінського. Теоретик реалізму, крім позитивних якостей повісті, справедливо відзначив і недостатню індиві-дуалізованість персонажів та риси застарілого вже сентименталізму.
У повістях Квітки-Основ’яненка, написаних після «Марусі», простежується тенденція до рішучого розширення суспільно-соціального фону, до більшого заглиблення в суспільно-історичні обставини, до ширшого показу причинової залежності формування характерів від соціально-побутових умов. На творчому розвитку письменника видно, як українська повість та оповідання проходили ідейио-естетичну еволюцію від побутописання до поглиблення концептуального соціологізму, до глибшого розуміння соціального як характерологічного засобу реалістичного зображення людини й середовища.
Ідучи від власних життєвих спостережень, розвиваючи напрям на демократизацію естетичного ідеалу, Квітка-Основ’яненко створює в повісті «Козир-дівка» (1836) новий для української літератури, соціально й реалістично більш окреслений образ вольової, рішучої, сповненої почуття людської гідності селянської дівчини ївги, яка переборює несправедливості експлуататорської влади й суду і вирятовує з в’язниці свого нареченого бідняка-сироту Левка, скривдженого багатіями та представниками влади й несправедливо засудженого до заслання в Сибір. У попередній світовій літературі дещо схожий мотив—селянка виручає з в’язниці свою сестру — розроблявся в «Едіи-бурзькій в’язниці» (1818, російський переклад 1825) Вальтера Скотта. Квітка-Основ’яненко в рішучих діях ївги, в її ставленні до «п’явки людської» писаря з усім його «родом поганим писарським», до здирців панів-«судящих», винних у тому, що «бідний пропада»,— показує зародки пробудження соціальної свідомості й громадянської активності в простої української жінки, громадянський виступ на захист іншого, кривдженого владою й судом. В ідейному спрямуванні твору вагоме місце займає викривальне, уїдливо-сатиричне зображення судді та інших «судящих», справника, голови, писаря, зрештою дії всієї адміністративно-судової машини повіту, а почасти й губернії проти бідняка. Реалістична логіка розвитку подій порушується в кінці повісті фіктивною щасливою розв’язкою в дусі просвітительсько-сентиментального «торжества доброчесності» — введенням ідеалізовано-зразкового представника вищої влади, «доброго» губернатора, який по-батьківськи в усьому допомагає ївзі та Левкові й рішуче розправляється з винуватцями заподіяних їм кривд. У повісті проводилася думка про те, що проста людина може домогтися своїх прав лише наполегливою боротьбою за них.