Повісті та оповідання, драматичні твори

Вищого рівня реалізму письменник досяг у повісті «Сердешна Оксана» (1838), де розробляється злободенна в ті часи тема — зведення паном дівчини-селянки. В багатьох російських «повістях із спокушаннями», що з’явилися після «Бідної Лізи» Карамзіна, тема кохання дворянина й селянки трактувалася в плані «неприродності», ненормальності такої «спілки» представників різних станів. Аналогічне розуміння цих стосунків виявляв і Квітка-Основ’яиеико в спеціально присвячених їх показу повістях «Сердешна Оксана» та «Щира любов». Частину вини за життєву драму покритки Оксани він перекладає на саму героїню, яка, мовляв, порушуючи узаконені норми станового поділу, прагнула перейти в інший, вищий стан, що й сприяло зближенню її з паном офіцером. Однак, акцентуючи на соціальній природі розбещеності капітана, на його суто папському ставленні до «мужички» Оксани, письменник трактує основну колізію як безкарне насильство й знущання типового представника гнобительського класу,— з його розбещеною мораллю та панськими правами й можливостями,— над безправною, беззахисною селянкою. Важливе значення для надання повісті саме такого, соціального, ідейного спрямування має епізод, коли капітан з позицій свого офіцерського становища наказує сільській владі — голові «розквартирувати» його на постій в Оксанииу хату; особливо ідейного навантаження письменник надає своєму ліричному відступу-узагальненню: «Оксано, Оксано! якби ти більше панів знала.., ти б з першого слова відбігла б від нього, як від лихої
години... Не диво їм одурити селянку... вони... гублять тих, що їм піддасться». Соціальний зміст конфлікту повісті Квітка-Основ’яненко підкреслює в листі до Шевченка від 23 жовтня 1840 р., протиставляючи свою «Сердешну Оксану» і Шевченкову «Катерину» тим творам, де з наміром полоскотати нерви невибагливої «читаючої публіки» показують, «як який живжик одурив джинджигиляету панянку, що боялася і на людей дивитись, а тут... треба колиску дбати».
Описуючи позбавлення багатіями і владою Оксаниної матері Век-ли її землі й господарства, письменник одним з перших порушує питання про тогочасну правову нерівність жінки.
Майстерне відтворення соціальної психології героїв, аналітичну зображення суперечливої динаміки внутрішнього світу Оксани, розвитку її індивідуального характеру, прагнення письменника до крити-ко-аналітичного розкриття сенсу реальних суспільних закономірностей — усе це свідчить про появу в художньому методі Квітки-Основ’яненка зародкових ознак критичного реалізму. Обмежується реалізм повісті публіцистичним моралізаторством релігійного забарвлення в дидактичній вступній частині, яку з осудом процитував Бєлінський у своїй рецензії на альманах «Ластівка» (1841), де була вперше надрукована «Сердешна Оксана».
У повісті «Щира любов» (1839) соціально-моральна проблема можливості «нормального» кохання та шлюбу селянки й дворянина розв’язується в плані заданого просвітительсько-класицистичного «торжества обов’язку над почуттям», здорового глузду — над серцем, однак з цілком реалістичною мотивацією відмови Галочки офіцерові-поміщи-ку Семенові Івановичу: розсудливо мисляча, розумна героїня знає, що панське оточення коханого не прийме її, просту селянку, в своє коло, і шлюб з нею прирік би Семена Івановича на повсякчасне моральне страждання. Головні персонажі повісті, як і в «Марусі», позначені рисами сентиментальної ідеалізації. Вищий порівняно з «Марусею» рівень реалістичної майстерності письменника виявляється в психологі-зовано-динамічній портретній характеристиці героїні, в наділенні її якостями активного волевиявлення, у зображенні внутрішніх психологічних колізій.
Показово, що головні позитивні герої українських сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ’яненка — трудящі люди гіркої, драматичної або й трагічної долі (Маруся, Василь, ївга, Левко, Оксана, Галочка, Трохим з «Перекотиполя»). Це мало важливе значення для реалістичного відтворення в літературі справжньої долі людини-хлі-бороба. Вперше в українському письменстві Квітка вивів — як головного позитивного героя твору — трагічний соціально окреслений образ селянина-бідняка (Трохим у «Перекотиполі»). Герой, подібний до злидаря-невдахи Трохима, дістане широке, поглиблене зображення в повісті «Аитон-Горемика» (1847) Д. В. Григоровича. Характерно, що ці Квітчині персонажі (крім ївги й Левка) не досягають особистого щастя.
Від близького до сентименталізму й народної пісенності зображення «сердечних переживань» у «Марусі» Квітка приходить до спроби реалістичної психологізації центрального характеру і виявлення’ та аналізу соціально-психологічних пружин фабульних ситуацій у «Сердешній Оксані».
Орієнтація Квітки-Основ’яненка як автора сентиментально-реалістичних повістей на народнопісенну лірику надавала його прозовому стилю лірично-поетичного забарвлення, що на багато десятиріч визначило характерний стиль української прози.
"Спираючись на досвід І. Котляревського-драматурга та авторів ійтгермедій XVIII ст., на мотиви народної пісенності й гумористики, а головне — на особисті спостереження («Я собрал главных здешних характеров несколько»,— свідчив письменник), Квітка-Осиов’яненко створює соціально-побутову комедію «Сватання на Гончарівці» (1835), в якій розробляється гострий життєвий конфлікт: на перешкоді одруженню закоханих Уляни й Олексія стоїть належність нареченого до кріпацького стану, його бідність. Вперше в українській літературі спеціально порушуючи кріпацьке питання, драматург, з одного боку, намагається провести думку, ніби кріпацький стан не страшний для тих, у кого пани — добрі люди. Однак тут же, відбиваючи народний погляд і досвід, він показує, яка репутація кріпаччини й панів-кріпос-ників склалася в народі: Улянина мати Одарка, жінка з життєвим досвідом, про Олексієвих «добрих» панів говорить дочці: «Хоч вони і добрі, та пани! Як-таки се можна, щоб тобі з волі та у неволю». її жахає навіть думка, що дочку «поженуть на панщину». І вона намагається видати Уляну хоч і за дурнуватого, але за багатого й «вільного» Стецька. За існуючою в комічних операх традицією «Сватання на Гончарівці» має щасливе закінчення, однак Квітка створює по суті драматичну ситуацію: вільна дівчина заради щирого й вірного кохання до кріпака добровільно йде на кріпацьку каторгу.
Приваблює комедія іскристим гумором, яскравими побутовими сценами, поетизацією взаємин закоханих, поезією обрядовості.
Як і «Сватання на Гончарівці», й сьогодні успіхом у глядача користується найвизначніший драматичний твір Квітки-Основ'яненка — соціально-побутова комедія «Шельменко-денщик» (1838; написана російською мовою, центральний персонаж Шельменко говорить по-укра-їнськи). Ця комедія в останні десятиріччя двічі екранізована — такої уваги кіно домоглася не дуже велика кількість творів із світової літературної класики.
Квітка-Основ’яненко, майстерно користуючись творчими принципами комедії інтриги і характерів, показує, як спритний, кмітливий і винахідливий, хоча й простакуватий з вигляду денщик перехитряє обмежених і бундючних панів та ще й глузує з них. У фабульному мотиві про перемогу героя з простолюду над панством виявляється демократична ідея. Образ Шельменка створювався з орієнтацією на українські народні анекдоти й перекази про селянина чи слугу, які своєю кмітливістю» а то й лукавством перемагають тупих панів. Позначилися на ньому й риси лукавого слуги з комедій Мольера («Витівки Скапена» та ін.) і Гольдоні («Слуга двох панів»). Дотепно висміюються й викриваються в комедії обмеженість, самовдоволене невігластво, паразитизм, гнобительські звички, пошлість існування панства (Шпак, його дружина, Лопуцьковський).
В обох цих комедіях Квітка-Основ’яненко виявляє майстерне володіння комізмом слова, образу, ситуації, уміло користується народними засобами висміювання, спрямовуючи їх на дискредитацію персонажів з маєтних кіл, знижену чи викривальну їх характеристику.
Як учасник російського літературного процесу кінця 30-х — початку 40-х років Квітка-Основ’янеико, на думку Бєлінського, належав до «блискучих і сильних талантів» (IV, 26). Своїми романами, кращими повістями, оповіданнями, нарисами він прилучався до «натуральної школи». Серед його численних прозових творів російською мовою слід виділити романи «Пан Халявский» та «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова», повісті «Ганнуся», «Панна сотії иковна», «1812 год в провинции», оповідання «Званый вечер» із задуманого циклу «Губернские сцены», історично-художній нарис «Голова-тый», близьку за жанром до фізіологічного нарису повість «Ярмарка», фізіологічний нарис «Знахарь».